Глава 41 — Мороз і голод

Мороз прийшов не валом — ременем. Він затягнув Синєбор рівно, без люті, зате напевно: дошки скрипіли тонко, як старі скрипки, вода в ночвах брала тонку кригу ще до світанку, а дим із коминів стояв прямими стовпами — мов кілки, забиті в білу землю. Голод прийшов тихішим: спершу зменшилась жменя круп у горщику, потім — скибка хліба на дитячу руку, далі — сміх у вечірній хаті.

Після штурму хуторів усі повернулися не переможцями — вижившими. І це слово лягло поверх усього, як попіл поверх жару. Тарас прокинувся ще до синього ранкового світла й відчув, як у хаті стоїть особлива тиша — тиша, де чути кожну щілину. Ганна, вкривши дітей, гойдала на лаві миску з рідкою затіркою — ритм, що мав зігрівати душею, поки піч зігрівала тілом.

— Сьогодні — по міри, — сказала вона, зустрівшись із ним поглядом. — І не проси в мене «ще ложку» для когось. Додаткову ложку я можу дати тільки порядку.

— Даси, — тихо погодився він. — У кузні зберемо старших. Розкладемо все на камені.

На подвір’ї мороз стишував навіть собак — вони не гавкали, а дихали парою. У брамі чергували двоє — в кожуха, у валянках, із пов’язаними шерстяними онучами понад штанинами. Сокол уже стояв під Поворотним хрестом. Плечі в нього були вузькі від холоду, але очі — чисті, тверезі.

— Дві ночі вітер зачаєний, — кинув він замість привітання. — Сьогодні розгорнеться. Наші сліди вчорашні підсохли, чужі — втратили гостроту. Добре, що втратили. Погано, що ми бачимо менше.

— У снігу тепер видніше не кроки, а наміри, — відповів Тарас. — Варта — короткими змінами. Руки мерзнуть — очі сплять.

— Вовки ближче, — додав Сокол, ніби мимохідь. — Вночі вище села вивили довше, ніж восени. Вовки теж читають голод.

Тарас кивнув: це була не новина, а попередня думка для рішення, яке ще не проговорене.

У кузні тепло не веселило — тримало. Гнат не гатив молотом по ковадлу «для музики», як любив раніше, — тільки робота, тільки мірні удари на обтиск скоб, на правку ножів. На столі — берестяні дощечки й тонка линва з вузликами: новий облік.

— Кладемо все перед очі, — сказав Тарас, коли зібралися старші хат, десятники, Ганна, Остап, Юрко, двоє прибулих жінок, яких усі шанували за тверду руку. — Не для того, щоб забрати. Для того, щоб не втратити.

Ганна розгорнула «сітку зими»: у кожної хати — умовний знак, поруч — цифри запасів: зерно, сушені гриби, квасоля, сіль, сало, дрова, свічний лій. Окремо — перелік реманенту, який можна обмінювати між дворами без грошей і без образ. Праворуч — «слабкі місця»: старі, немічні, породіллі, діти, які кашляють.

— Міра куму не міра, — мовила вона сухо. — Міра — спільна. Віднині три кухні: при кузні, при школі й при торзі. Жінки чергують позмінно. Дітям — перша порція. Воям, що з дозору — друга. Старим — третя. У кого лишки — відмічаю тут і тут. Лишки — не сором. Лишки — доблесть.

— Дрова? — спитав Остап. — Смолою грітись довго не вийде.

— Половина чоловіків — сьогодні на «німій порубці», — відповів Гнат. — Ріжемо в яру, нижче вітру. Тягнемо саньми без ланцюгів, лямки обмотати рядном. Ні дзвону, ні дзенькоту. Лід під берегом тримає — але вчора в тріщині почув воду. Не йти далі «трьох кроків страху».

— Що це за кроки? — запитав один із молодих.

— Це коли душа каже «ще», а тіло вже каже «назад», — пояснив Тарас. — Де зійшлися — там і твоя межа на сьогодні.

— Про торг, — озвався рудобородий купець, що все ще не пішов, бо дорога стала лезом, а не шляхом. — Сіль у мене буде, але мало. Візьмете — за залізо й за обіцянку весняну. Я не гірший за вас у пам’яті, але навесні хочу жити.

— Візьмемо так, щоби весна теж нас захотіла, — відказав Тарас. — Без грабунку, без героїзму. Героїзм — дорогий борг. Нам зараз потрібні дешеві доблесті.

З другого краю столу Юрко виставив на бересту жмут коротких стріл із широким пером.

— Для «тихої охоти», — сказав. — На зайця й лисицю. Не бігати гуртом, не шуміти. Ідете двоє: один — очима, другий — руками. Повертаєтесь — мовчите, поки не поїсте. Голодний язик біжить попереду до розмов.

— Риба? — кинула Ганна. — Лунки?

— Проб’ємо під верболозом, — відповів Сокол. — Але не сьогодні. Сьогодні лід «співає». Коли співає — не слухає. Завтра заглохне — тоді й зайдемо.

— Іще, — сказав Тарас, і в кузні стало ще тихіше. — Двоє дозорних від вечора не повернулися. Годин сім. Це або сніг узяв, або зламали ногу, або… — він не договорив. — Сьогодні не йдемо шукати. Прийде вітер, зіб’є сліди. Завтра на світанку — пошук трьома вилами. Не героїзм. Міра.

— Прізвища? — спитав Гнат.

— Михась із верхньої вулиці й малий Семен з потоку. Михась — упертий, Семен — очі добрі. Тягти їх назад треба буде не тільки руками, а й словами. Готуйте ноші.

Рішення посипалися, як сухе зерно в жолоб. Не для обговорення — для виконання.

Удень мороз «заговорив» — деревами, що тріщали в далині, інотацією, що летіла над полем тонкими крижаними змійками. Село рухалося скупою логікою зими. На воротях міняли варту частіше, біля школишка розкладали вогонь не яскравий, а «живий» — з товстими полінами, що не виблискували іскрами. Діти сиділи на лавках із вовняними хустками поверх шапок і вчили не букви — мірку: «Скільки днів до Лади? Скільки масла на тиждень? Скільки дров на вечір?» Учителька говорила не смутком, а ясністю — діти це чують краще за дорослих.

Жінки варили борщ із сушениною — без м’яса, без чеснока, зате з любов’ю до міри. Запах сушених грибів стояв у хаті густо, як спогад про літо. До великих горнів ставили менші чавунчики з тавром — щоб сім’ї знали свій «дотик». У кожної ложки був власний шлях від казана до рота, і нікого не обминув.

У другій половині дня Сокол із трійкою пішов «на край слуху» — перевірити, чи немає біля валу нових міток ворога. Уже не шукали пасток — знали, що будуть: і дріт під снігом, і тонкі гачки на гіллі, і викладені з чорного камінчика знаки. Тепер ішлося про інше: не дати чужому звичаю прижитися у нашій землі.