Глава 40 — Зимовий штурм хуторів

Зима стояла скрипучою тишею, що чіплялася за кожну кромку дерева, кожен цвях у палісаді, кожен шрам на шкірі. Повітря було таке чисте, що навіть погляд різав його, наче лезо; дихати доводилося коротко й рівно, аби не розколоти холод у грудях. У тій тиші світ видавався зробленим із скла й сталі — і саме тому крихким.

На столі в кузні, вкритому білим полотном, лежала берестяна мапа: ріка, як чорна жилка; пасма верболозу, як шви; три хутори — Лисий Кут, Берестяний та Пічники — дрібними рисочками-палісадами. Саме з них Рудобор розносив на наші дороги нічні язики, саме там накопичували збіжжя, смолу, шнури для драбин, вуздечки та підковані гарячим способом копита. Коли зима скувала брід, ті хутори стали вузлами на нашій шиї. Тарас зняв рукавицю й торкнувся берести голою долонею — ніби хотів відчути, чи не б’ється десь під шорсткою шкірою карта, як серце.

— Ділимося на три клини, — сказав спокійно, так, щоб слово лягло без зайвого блиску. — Правий — Сокол із десятком легких: швидко, без шуму, з верболозу. Середній — мій: під палісад Лисого Кута. Лівий — Гнат, важкий крок, під ворота Берестяного. Пічники — тільки зв’язати, не брати штурмом: заклинити вози, порізати віжки, забрати язиків.

— Дзеркала? — коротко спитав Сокол.

— Раз—довго—раз, як завжди. Якщо буде «двічі», значить, зачаїлися лучники. Не стріляємо по світлу: світло сьогодні наше.

Юрко стояв збоку, затискаючи лук під пахвою, наче живе кошеня. На його губах сидів сухий білий іній, і від того він здавався старшим на рік. Ганна мовчки розкладала по полотні маленькі вузлики: смола, перев’язки, шматочки полотна зі швами, що не тягнуться; кілька глиняних горщиків, де густіло гуще, — суміш солі, попелу і кропив’яного насіння: «проти ковзання», казала вона, — сипнеш на настил, коли піде рукопаш.

— Пам’ятаємо головне, — підсумував Тарас. — Ми не йдемо палити дім заради вогню. Ми йдемо зняти вузли з нашої дороги. Хто здається — живе, працює, відробляє провину. Хто підпалить хлів із людьми — буде висіти на власній драбині. Сказав.

Виходили не піснею — тишею. Сани котилися без різкого скрипу: під полозами — тонкі сирі баранчики соломи, щоби холод підписався на дереві, а не заспівав. На бильцях висіли білі полотнини — не як знамена, а як маскування: у снігу біле зникає. Над усім — хрумкий шепіт морозу.

Соколів клин першим зник у верболозі. Його люди рухалися не по-людськи, по-пташиному: короткі нахили, ковзання, застиглі паузи. На кущах полишали «подряпини кота» — знаки власної присутності для своїх очей, невидимі для чужих. Раз—довго—раз блимнуло з глибини — відгукнувся ледь помітний огарок у руці Юрка: «бачимо».

Середній клин ішов прямою, наче витягненою струною, лінією. Внизу під настилом скрипіла промерзла підстилка, і той скрип здавався мерзлим сміхом землі — вона ніколи не була на чиємусь боці, вона просто була. Тарас ішов першим: разом із кроком рахував віддалі — до палісаду, до ями перед ним, до бокового відводу криги, до димаря хліва. Рукавиця вчасно торкалась плеча того, хто сповільнювався чи, навпаки, міг зайти уперед і «порізати строю» — у бою найстрашніша саме не дисципліна, а розхитаність.

— Стоп, — кинув тихо, коли до Лисого Кута лишалося двадцять кроків. — Слухаємо.

Слух дав не звук, а пустку. Не гавкав пес, не рипнули ворота, не завив у шпарі вітер. Лисий Кут був, як мрець із відкритими очима. Це не радувало — лякало.

— Сплять? — прошепотів Іван.

— Або чекають, — відказав Остап.

Тарас дав знак. Двоє подали наперед балії з мокрими ганчірками; на вал із снігу ліг ковдрою рушник тиші. Гнатів клин вже мав бути під Берестяним; ліворуч, із верболозу, ледь просичало — якби хто й прислухався, почув би мишу під снігом. То Сокол казав: «на місці».

— Раз, — видихнув Тарас. — Два. — І врізався у сніг під палісадом, там, де вчора ще пройшов бійний потік води з ночі, що застиг, утворивши гладенький «язик» льоду. На той язик вмить посипався ганнин порошок — і лід, ніби соромлячись, став шорстким. По ньому, як по шкірі вершника, побігли наші ноги.

Перший удар — короткий, не показовий — дав Гнатів хлопець Сенько: клин молота вбився в замок палісаду, як палісаду колись вбивали в землю. Дерево скрикнуло. Другий удар поклав поруч живий тектонічний звук: знак, що конструкція вже слухається. Третій — відкрив «рот»: між двома жердинами роззявилася щілина, і туди пішли перші троє, ковзнувши боком.

Вони впали не у двір, а у темряву. Це було дивно: жодного світла, ні від лампи, ні від жару. Лише чорна коробка, де пахло складуваним зерном — і старою, дубовою, терпкою тишею.

— Зліва! — шипіння Остапа врізало простір. Відгукнувся глухий удар — не залізом, кісткою. Хтось схлипнув, але не «з нашого боку». Тарас уже стояв на коліні, коли відчув — повітря навіть тут не ворухнулося. Чому жодна іскра? Чому жоден жар? Хутір, що живе, завжди дихає вуглинами.

Відповідь прийшла знизу. З-під навісу разом виблиснули два вузьких ножі — вони йшли парою, як ходять вовки. Тарас ступив півкроку в бік, ножі розчісали його кожух, але застрягли у грубій вовні. У відповідь пішло руків’я — удар не на пробиття, на ломку, у зап’ясток. Ніж випав; другий кинувся в тінь — і зіштовхнувся з Остапом. Два короткі рухи старшого — і темрява звільнилася від подиху чужого.

— Чому темно? — прошепотіла Ганна, входячи останньою. Вона блиснула кресалом у долоні — і впіймала полум’я так, щоб воно лизнуло гніт у її лампі й відразу зменшилось до малого, живого вогника. Світло висвітили порожнечу. Ні скринь, ні тюків, ані мисок на кілку. Лисий Кут стояв, як виставлена пастка, що вже спрацювала і тепер чекає другу ногу.

— Вони нас чекають не тут, — зрозумів Тарас. — На дворі — тихо, у хатах — порожньо. Отже…

…від верболозу, праворуч, вдарив сухий тріск: Сокол подав «двічі». Лучники. Наступної миті щось, як чорні бджоли, засвистіло понад головами і вдарило в жердини палісаду: товсті дротяні стріли, що рвали дерево, як сиру кору.