Глава 39 — Таємна рада Рудобора

Сніг лежав рівними шарами навколо великого стану, і нічна ріка дихала холодом, ніби здаля працювала розмірна ковальська міховина. Над прибережною терасою стояли шатра, зв’язані в кільце: по колу — боярські, ближче до середини — воєводські, в самому серці — княже, темне, обтягнуте грубою вовною, наче лускою. Вартові ходили короткими дугами, міряючи землю так само чітко, як писар міряє рядок. Вогні горіли негучно; тільки сухе потріскування смолистих трісок ламало тишу, яку слухали сотні людей.

У княжому шатері пахло димом, конячим потом і залізом. На довгому столі лежала розграфлена дошка — мапа околиць, збита з рівних дощок і затерта до тепла сотнями рук. Камінці на ній позначали застави й стежки; шматочки солі — склади та переправи; клинці з обпаленого дерева — села, що вже схилилися, і ті, що впиралися.

Князь Мирослав сидів мовчки, спершись долонею об руків’я меча. Обличчя його було спокійним, наче йому читали стару, добре знану книгу. Праворуч — воєвода Стожар, рудобородий, плечистий, у ведмежій киреї; ліворуч — Сивояр, високий і сухий, з очима, в яких світло затримувалося довше, ніж треба. Далі півколом — Бродимир з південних міст, двоє молодших тисяцьких, писар Яромир, старший осавул Кий, ще кілька бояр. За їхніми спинами, як тінь, стояв волхв Драгомир — старий, з вузькими пальцями і голосом, що інколи звучав тихіше за потріскування поліна, але чутніше за чужий крик.

— Почнемо, — нарешті сказав Мирослав. — Говоріть.

Стожар загримів одразу, наче для того і чекав:

— Що тут говорити? Синєбор треба брати залізом. Не цими вашими хитрощами, не підкупами. Вдарити б на світанку всією силою, поки ріка стягнеться льодом. Зім’яти їхні вали, підпалити комори, а їхнього коваля — на гак. Їхні жінки самі відчинять брами.

— Вдарити легко, — сухо кинув Сивояр. — Відійти важко. Болота пам’ятають краще, ніж люди. Там, де ти бачиш рівнину, під настом — трясовина. Тисячі ніг її збурять, і твої ж тисячі ноги й потягне. А вони вже навчилися: їхні дзеркала показують світло раз і довго раз — стрільці встигають зайняти коліна. Відповіддю будуть не крики, а робота.

Він поклав на дошку тонкий шматок темної шкіри — нашвидкуруч намальований план:

— Тут і тут у них стоять «рамки скла». Ми знайшли дві, але буде більше. Якщо підеш стіною — вони «побачать» ще до того, як почуєш власний крок.

— І що ж ти пропонуєш? — зфоркав Стожар. — Продавати їм сіль дешевше? Чи може ще й просити дозволу?

— Пропоную розкладати їх, як розкладають важкий вузол, — без посмішки відповів Сивояр. — Там, де він тримається не силою, а довірою. В них є слово. Його звати Тарас. В них є око — його звати Сокол. В них є рука — її звати Ганна. Поки ці троє грають кожен свою ноту, їхня пісня звучить чисто. Треба розладнати інструменти.

— Ти знов про підкуп, — гримнув Стожар.

— І про страх, — спокійно додав Сивояр. — І про втомлених, і про голодних. І про тих, хто з прибулих досі живе чужим ім’ям. Один неправильно покладений камінь у печі — і весь дім димить. Нам потрібні такі камені.

Яромир-писар витяг сувій.

— Звідти, з півночі, йдуть вози з сіллю, — заговорив він, наче вів підрахунок. — Ідуть стерпно, але йдуть. Синєбор бере в них не сріблом — словом і залізом. Тобто, платить клинцями та роботою. Дешево виходить. Але дорога — одна, і ми її бачимо. Треба підсунути туди воду. Або камінь.

— Перекрити шлях не важко, — замислено озвався Бродимир. — П’ять возів, пара десятків легкоозброєних — і їхній хребет буде гнутися. Проте… — він перевів погляд на князя, — це збурить ярмарки на нашому березі. Купці люблять тишу, але швидко міняють господаря. Якщо Синєбор виживе під нашою рукою, певні будуть у своїй правоті. А якщо впаде — будуть праві ми.

Мирослав провів пальцем по дошці. Камінці під подушечками глухо постукали.

— Не плутайте гординю з корисним, — сказав він, не підводячи очей. — Я не хочу, щоб мене любили купці. Я хочу, щоб мої люди мали хліб. Хліб береться з дороги, дороги йдуть через переправи, переправи тримаються не мечем, а порядком. Наш порядок має бути довшим за їхнє слово. Але… — він нарешті підняв погляд, — Стожар має рацію в одному: без сили ця справа ніколи не закінчиться.

Волхв Драгомир, який досі мовчав, ступив ближче. Його пальці, довгі й кістляві, наче сухі корінці, ледь торкнулися мапи.

— Коли ставиш горшок у жар, — промовив він стиха, і всі чомусь нахилили голови, щоб чути краще, — не наливай по вінця. Даси чуть виваритися — не втече. Даси забагато — збіжить. Синєбор треба гріти однаково з двох боків. Ззовні — вогнем, зсередини — солоною водою. Сіль сушить язик і робить слово важким. Ті, хто захрипнуть, почнуть слухати чужий голос.

— Це ти про підбурення? — непевно спитав один із молодших.

— Я про втому, — просто відповів Драгомир. — Їхні діти недавно хворіли — зима лупцює всіх однаково. Їхня криниця один раз уже «гірчила». Раз вчаться — другий раз злякаються раніше, ніж побачать чужу руку. Дайте їм страху в потрібний день. Поставте дим, що повзе низько. Затрусіть дорогу. Слухайте їхні пісні — і співайте півтона нижче. І тоді, коли державці слова схиляться — рушайте.

— Другою весною? — хмикнув Стожар.

— Раніше, — відказав Сивояр. — На нову повінь. Ріка стане ширша. Їхня перевага — знання броду — зменшиться. Ми поставимо ланцюги й кілля, аби ловити їхні човни, а перед тим… — він дістав із-за пояса коротку дощечку, — …пустимо між прибулих листи. Про «зраду» старих, про «срібло» купців, про «слабкість» Тараса, який нібито вночі відпускає полонених. Людські вуха більше люблять шепіт, ніж поклик.

Кий, похмурий осавул, постукав кулаком по краю столу.

— А якщо вони знайдуть нашого писаря? Як з тим, якого схопили у них під валом місяць тому? — спитав. — Не хочу, щоб ще когось тягнули через весь яр, як козла.

— Тоді ми назвемо його злодієм, — холодно сказав Сивояр. — І розкажемо, що у нього в мішку були не листи, а крадене зерно. Слово — найшвидший віз. Воно щодня вирушає і щодня прибуває. Питання — чиїм воно буде.