Глава 38 — Знахідка давньої зброї

Після бою тиша не впала — вона повільно втягувалася в камінь, як вода в суху губку. Підземні ходи ще дихали теплом людських тіл, димом від каганців та різким залізним запахом недавньої сутички. Сокол пройшов уперед на півдюжини кроків, нахилився, торкнув чоботом розбитого шолома й коротко кивнув: «чисто». Юрко зняв напружені плечі, але тятиву не відпустив — лиш опустив лук у півдолоні. Тарас, присвічуючи невеличкою лучиною, яку взяли в замковій кухні, повів трійку далі вузькою кишенею. За спиною, в ширшій залі, Гнат із двома хлопцями гасив жар, який міг перекинутись на старі балки.

— Ліворуч ще відросток, — шепнув Сокол. — Подивлюсь.

— Разом, — відказав Тарас. — Тут не полюють самотою.

Відросток вивів їх до дверей, яких наче й не було: суцільна плита із світлого каменю без петель, лиш у рамці — чотири залізні «ластівчині хвости», що колись тримали її в пазах. Пил на підлозі лежав рівним шаром, тільки ближче до порога — ледь помітні смуги, ніби хтось недавно долонею змахнув, перевіряючи шершавість.

— Не наші, — прошепотів Юрко. — Але й не давні: пил «свіжий».

— Шукаємо вухо, — буркнув Гнат, який встиг підійти, важко переступаючи. — Будь-який камінь, навіть глухий, має вухо.

Вухом виявилася кругла виїмка у цоколі праворуч, затерта до блиску. Сокол, присівши, упер пальці й повільно зрушив. Плита не стулалася — зітхнула. І тоді залунало те, що у старих будівлях чути рідко: суха пісня прихованих кілків і шпонів. Двері не поїхали — вони «втягнулися» в стіну, оголюючи темну, ніби намальовану вуглем, пащу.

— Стій, — Тарас поклав долоню Соколові на плече. — Повітря.

Справді, з темряви тягнуло застійним, але не гнилим; радше — спокоєм скрині, в якій довго лежало щось важливе. У носі дражнило солоним — не морським, іншим: так пахне розсол, яким у нас іноді гартують дрібні ножі.

— Взяти ганчір’я, — сказав Гнат. — Якщо там пари, хай не б’ють у груди.

Першим торкнувся порога Сокол. Лучина, яку він ніс, відкинула на підлогу чистий, без пилу прямокутник. У дальній стіні, низом, лежали три вузькі скрині на кам’яних підставках; над ними — дві крамниці з залізними гачками, як у кузні. На гачках висіли… не клинки. Дерев’яні шаблони, видовбані пази, дротяні стягування. Від одного з шаблонів тягнувся тонкий ланцюжок до кільця в підлозі.

— Не зброя, — розчаровано прошепотів Юрко.

— Зброю роблять не клинки, — рівно відповів Гнат, і в голосі в нього бриніла зацікавленість, яку він ніколи не приховував перед залізом. — Зброю роблять руки, міра і жар. А це — міра.

Тарас підійшов до першої скрині. Замість замка — кістяні шпонки, просмолені, щоби не закисали. Він підчепив нігтем, витяг, відкинув віко. Усередині — загорнуті в просолену полотнину довгі, вузькі предмети. Коли він розмотав край, світло вп’ялося в темний метал з дрібними, наче зморшки на долоні, лініями. Не іржа — малюнок. Шар над шаром, хвиля над хвилею — як річка в літню спеку.

— Шухлядвисячі, — видихнув Гнат. — Складений клин. Дамаск. Але… інший.

Він торкнув пальцем край, і той прозвучав тонко, як скляний келих. Метал був не холодний — густий, живий. Гнат підніс клинок до каганця, повільно повернув. У малюнку шарами з’явилися регулярні вкраплення світлішого металу — ніби в небі раптом проявилися дрібні зорі.

— Болід, — тихо мовив. — Камінь з неба. Їхній коваль знав про таке. Брав болотну руду, брав те, що впало з неба, і місив. Десять разів — вугілля, раз — кістяний вуголь, раз — сіль. От чим пахне, — він усміхнувся лише вусами. — Сіль у жар — це не куховарство. Це щоб «зерно» стало рівним, без «сколів».

— Ти зможеш так? — спитав Юрко, не відводячи очей.

— Зможу не гірше, ніж цей, який робив, — відказав Гнат і поклав клинок назад, як кладуть дитину в колиску. — Але треба знайти камінь небесний і вугілля кістяне — не кожне, тільки від прадавнього дуба. І вода — не кринична. Соляна. Я таке нюхав на старих кузнях на півночі, куди мене ще юнаком гнало.

— Другу, — коротко кивнув Тарас.

Друга скриня виявилася не легша. В ній лежали пластини — не клинки — з короткими штирями по одному краю. Вони нагадували луску велетенської риби. На кожній — вибита одна й та сама позначка: маленький хрестик, під ним — коротка риса. Не «княжий знак» — інша мова.

— Плетена броня, — промовив Сокол, взявши пластинку двома пальцями. — Але не «кольчуга», не кільця. Лусочка. Як у щуки.

Гнат приміряв пластину до шкіри, яку знайшов у скрині поруч. Штир увійшов у проріз із тугою, але точністю, як ключ у добрий замок.

— Підшивається рядами, перекриваючи одна одну, — пояснював він, ніби нехтуючи часом, бо в таких хвилинах коваль не має ворогів. — Легше за нашу кольчужну, тримає колючий та різальний удар, любить косий стріл. Є недолік: штовх — пропускає, якщо не підбити повстою. Але для лісового бою — саме те.

— Вони справді готувалися до лісу, — прошепотів Тарас. — Не лише вал і рів. Ліс — це наша стіна, а вони хочуть зробити її нашою пасткою.

Третя скриня виявилася найменшою, але найважчою. Усередині — п’ять довгих, вузьких пакетів, обгорнутих у просмолену повсть. Гнат розв’язав один — і всі схилилися нижче. На долоні, наче на підносі, лежав вузький, як язик вужа, клинець. Не ніж. «Вкладиш». На ньому — дрібним, майже невидимим клеймом — не знак роду, а послідовність точок і рисок.

— Читання, — протягнув Гнат. — Не «створив», а «як робити». — Він підніс до очей. — Оце — розпіковка: скільки разів, який жар. Оце — «плач»: як охолоджувати, щоби не розірвало. Оце — «сіль»: коли, скільки і якого зерна. — Він подивився на Тараса. — Це не просто зброя. Це школа.

— Тоді це не треба виносити криком, — сказав Тарас повільно. — Це треба винести тихо.

Він оглянув порожні гачки на стіні. На одному з них висів не шаблон, не клинок — руків’я без клинка. Просте, дерев’яне, обвите старою шкірою. На торці — різь, яку Тарас бачив багато разів у зовсім іншому місці — на Поворотному хресті. Не такий самий знак, але рідний: лінія, що виростає з точки і лягає горизонтально, ніби дорога, накладена на стовп.