Глава 37 — Бій у підземеллях

Після нічної розвідки в замку не лишилось нічого «таємничого» — лише камінь, тиша і робота. Ми знали три входи під землю: розбиту решітку біля криниці у внутрішньому дворі, вузьку «лисицю» в обвалі північної башти і старий льох під кухнею. Розійтись усім відразу — значило втратити голос. Пішли одним ходом — тим, що вів від криниці, бо там камінь був свіжіший, і пахло не мишею, а смолою.

— У підземеллях воює не сила, — шепнув Сокол, коли ми спускалися сходами, — а порядок. Разом — вдих. Разом — крок. Разом — удар.

— Раз—довго—раз, — відповів Тарас так само пошепки. — Якщо розсиплемось — нас не буде.

Ганна лишалася в дворі — розбила на дві купки сухі ганчірки, поставила горщик з водою і другу миску — з оцтом. «Коли піде дим — оцей бік на очі; коли піде кров — той на рану», — сказала вона просто, ніби це вишивка, а не війна. На її плечі лежав повстяний кожух: «якщо повертатиметеся з полоненим, накрийте голову — щоб не бачив дорогу».

У хід пішли шестеро: Тарас попереду з коротким списом, за ним Сокол із луком без стріл на тетиві (в тісноті стріли — як голки в стозі), Гнат із молотком і клинами, Остап — голова на всі пастки, Юрко — молоді очі й тиша в тілі, і Роман — не з торгом, а з ножем, бо сказав: «Мої вози не поїдуть, якщо цей камінь буде над нами».

Сходи пішли вниз круто, далі — коридор, низький, зі склепінням, де фізично відчувалося: камінь дихає і слухає. По лівій стіні тяглася ржава струмка — не вода, а піт замку. На повороті Гнат торкнувся підлоги руків’ям молота і завмер.

— Порожньо, — прошепотів. — Під настилом — порожньо.

Остап присів, провів ножем по шву. Шов був надто рівний для старого каменю — щойно підганяли. Він витяг тонкого кілка, сунув у шпарину — і кілок провалився без звуку.

— Пастка, — зрозуміли всі одразу. — Наступиш — підеш донизу.

Торкатися, зрозуміло, не стали. Гнат заложив клини між бічними каменями, Сокол намітив крейдою край безпечної доріжки. Йти довелося по самому ребру, ступаючи носком, як коти ходять по тину. Юрко зітхнув мало не вголос, коли перейшов. Тарас обернувся, і в погляді було не «не бійся», а «бачиш — ти можеш». Юрко кивнув — і далі йшов уже не хлопцем.

За пасткою запах змінився: з’явився солоний холод — або близько криниця, або комора з мішками. Праворуч глухо бубоніла вода, ліворуч тягнуло затхлою пухкою повітряною кишенею. Тарас показав два пальці — «направо» — і приклав руку до каменю. Камінь тут був мокріший — отже, хід приведе до цистерни. Цистерна — це горло замку. Перехопиш — замок кашлятиме.

— Слух, — шепнув Сокол і підняв долоню.

З глибини прийшов звук: не крок і не миша. Наче хтось пальцем веде по натягнутому шнурку. Однорідний, рівний, з паузами «двічі» — ліхтарники. Тараса мало не вдарила пам'ять: «двічі» — це їхні. Там, де «лад». Там, де пишуть і міряють, як у нас кують.

— Лампи, — прошепотів Остап. — Якщо вони їх піднімуть — ми як на долоні.

— А якщо ми задушимо їхні лампи? — спитав тихо Роман.

— Дим візьме й нас, — сказав Гнат. — Тисне вниз.

Тарас зняв із пояса мотузяний поясок із вузлами — в кожному вузлі жмуток вичавленої ганчірки, пропитаної водою з оцтом.

— На носи, — сказав просто. — Якщо піде їхній дим — живіт дихає, не горло.

За двома поворотами коридор розширився, і ми виповзли до круглої зали — цистерни. Посередині — чорне коло води; стеля, мов перевернутий човен, трималася на чотирьох кам’яних ребрах. На протилежному боці мерехтіли три лампи. Біля них — двоє в темному і третій — у грубому сукні з дощечкою на ремені. Пальці його час від часу торкалися дощечки, як до живої. «Писар», — подумав Тарас. «Тут їм потрібні не мечі — записи».

— Раз, — прошепотів Сокол. — Довго… раз.

Тарас коротко кивнув. Сокол зняв із плеча лук, але не для стріл: на тетиві вже була закладена коротка гачкувата петля з мотузки. Він обрав лампу праворуч і з легким, майже дитячим жестом метнув петлю. Вона цокнула по мідній скобі, смикнула — і лампа, мов риба, пішла у воду. І в ту ж мить у залі стало менше світла на третину.

Другу лампу Роман «перехрестив» тією ж петлею — і вона теж пірнула, шиплячи. Третя мигнула неспокійно — і писар нарешті зрозумів. Він змахнув рукою й рвонув до мотузяної драбини на дальній стіні, але Юрко вже був там. Його рух нагадував стрілу з лука — таким сам він і був: тонким і швидким. Юрко шарпнув, і драбина впала в воду. Писар застиг на краю, наче забув, що у нього є ноги.

Двоє темних кинулися до нас. Тут не було місця для довгих списів — тут панували короткі удари. Гнат ступив уперед і дав перший: молот у тісноті — не для розмаху, а для крапки. Краєчком «капелюшка» він вдарив противника під ключицю — той зігнувся, і Остап ніжно, без злості, «прибрав» його ударом по зап’ястю. Ніж із руки ворога впав, ніби йому стало соромно.

Другий ворог ішов ширше — у нього був короткий меч і розгорнутий корпус. Тарас пропустив удар повз спину, уловив ребром долоні руку на кисті — і дав вістрям списа не в груди, де латка, а під пахву, де тканина. Чоловік відступив, ноги послизнулись, він вхопив повітря ротом — і впав, але не у воду, а на кам’яну крайку. Його меч близько дзенькнув об плиту — і замовк.

Тиша знов стала головною. У цій тиші ми чули власне дихання — і як тремтить крапля, що зривається з ребра стелі в воду. Писар стояв навпроти, спершися спиною на стіну. Очі в нього були не злі — ображені. Ніби ми йому щось зіпсували, що він довго будував у голові.

— Імена, — сказав Тарас. — І звички. Хто тут, скільки, як дивляться.

— У вас слово — важче за камінь, — тихо зітхнув той. — А у нас камінь — важче за людей.

— Тому і програєте, — відповів Гнат. — Бо камінь не обійме дитину.

Писар посміхнувся кутиком рота. То не була зневага — радше спроба прикрити холод.

— Двічі на годину зменикають ліхтарі, — сказав він, не дивлячись на нас. — Коли лампа гасне — двічі стукіт по трубі. Ви встигли між одним і двома. Ті, хто міряють воду, — в південному крилі. Ті, хто переносять смолу, — ближче до льохів. Воїни — тонким рядом, перекинуті з башт. Їм незручно тут. Це правда. Але в них наказ.