Глава 36 — Похід Тараса до замку

Вітер з півночі не ніс прохолоду — він ніс тверезість. Коли його язик заходив у вулиці Синєбору, розмова вщухала, а руки самі знаходили роботу. У такий вітер вирушають туди, де потрібні не крик і сила, а міра й голова.

Гнат виніс на двір пакунок — шкіряний, перев’язаний сирицею. Розкрив на ослоні: гаки, ковані «ластівки» для щілин, дві мотузки — одна груба для тяги, друга тонка, як нерв, — і два воронені ключі з трапецієвими язичками.

— Старі замки люблять просту форму, — сказав він, ніби вибачаючись за те, що простота тут може врятувати життя. — Оцей — під теслярські замки, оцей — під монастирські. Замок, як і людина, не любить, коли в нього лізуть двічі. Раз — довго — раз. Затямили?

— Затямили, — кивнув Тарас. Він підперезався мотузкою, заховав ключі в зашиті кишені під сорочкою, так, щоб металова прохолода відчувалася на шкірі. «Хай пам’ятає», — подумав. Пам’ять — теж зброя.

Ганна припасувала йому до плечей коротку торбинку з сушеним м’ясом, шматом зимного хліба й двома скляницями з жиром. Торкнулася поглядом кожного з тих, хто йшов: Сокола — коротко, як рівного; Остапа — довше, як того, хто пізнав межу; Юрка — тепло, але твердо; північника Інгвара — уважно, бо ще не навчилась читати його обличчя; Медяника — з повагою, бо його руки знали метал не гірше за Гнатові.

— Слово просте: йдете — вертайтесь, — сказала вона. — Що не принесете руками — принесете очима. А очі у нас не дешевші за меч.

— Повернемось, — відповів Тарас і на мить затримав на ній руку — не для обіцянки, для зв’язку.

Вони вийшли зі Синєбору задніми городами, де сніг лежав не чіпаний — рівний, як аркуш берести перед письмом. Сокол ішов першим: крок — як слово, покладене в потрібному місці; подих — короткий на підйомі, довший на рівному. Інгвар ніс на плечі короткий спис із вузьким, але довгим жалом — північ любить глибину; Медяник — ремінь з інструментами, що дзвеніли глухо, ніби під водою; Юрко — лук, який він тепер тримав спокійніше, ніж ще місяць тому; Остап — ножа, що знав і хліб, і мотузку, і ланцюг.

Шлях пролягав не стежкою — ниткою думки. Вони обминали відомі місця, де натоптана дорога любить збирати погляди, і брали ті перелази, де навіть заєць двічі подумає, перш ніж стрибнути. Коли вийшли на підвищення, замок показався сам: темна пляма на сірому небі, камінь, що підпер хмару.

— Він не княжий, — пробурмотів Медяник, прижмурившись. — Він монастирський. Дивіться на бійниці: вузькі й високі, а не широкі. Це щоб молитися застряглим у горлі стрілам, а не випускати їх сотнями.

— У Рудоборі його переробили, — відказав Остап. — Внизу — нові палі, вище — старий камінь. Новий завжди розказує про страхи нинішніх, старий — про страхи колишніх.

Сокол підняв руку: стоп. На снігу попереду — тонка нитка, витягнута низько між двома кущами ліщини. Не пастка на ноги — «дзвінок»: доторкнешся — і в кущі задзижчать глиняні горщечки з камінчиками. Він обережно, не торкаючись, відвів нитку вбік довгою тонкою гілкою, обкрутив навколо сучка й залишив — щоб не впасти назад на місце.

— Ніхто не розуміє тишу краще за того, хто сам любить шум, — пошепки сказав він. — Вони ставили тут шум не для нас, для себе — бо бояться.

Замкова гора підіймалася не круто, але невблаганно. У підніжжі темнів мокрий пояс торф’яника — болото, сплетене з кущів вільхи, ожини й мертвого очерету. Сокол повів їх до старого виямку між корінням — те місце на березі, де вода іноді виносить шматки чужого дерева, як спогади. Тут він зупинився й опустився на коліна. Винув ножем пісок — і під ним засиніло небо: обпечена цегла.

— Тут вихід, — сказав він так само тихо, як коли вночі називають ім’я дитини, що тільки-но заснула. — Той самий, про який розказувала стара на торзі. «Де вода вчиться мовчати» — пам’ятаєте?

Плита була не велика, але важка. Вони завели гаки під її край, мотузки натягнулися, як жили — і камінь ворухнувся. Під ним дихнула темрява — не холодом, а відсутністю думки. Юрко ковтнув, не стримався.

— Не спіши думати, — шепнув Тарас. — Спочатку вдих. Потім крок. Потім думка. В іншому порядку — завжди падаєш.

Вниз ішов хід — вузький, як глотка пляшки, вирізаний у глині та камені. На бокових стінах — сліди пальців, що залишали тут свою солону мову. Далеко зсередини тягнуло сирістю і чимось крихітно-солодким — старим воском.

— Свічі, — коротко пояснив Медяник. — Значить, там хтось є. Або був учора.

— Свічі прості, — додав Інгвар, втягнувши повітря. — Не церковні. Груба суміш. Горять швидко й смердять довго. Гості бідні, але вперті.

Спуск тягнувся, як нитка, що не хоче рватися. Вони ішли «лускою»: перший — Сокол, за ним — Тарас, далі — Юрко, щоб дивився назад; в середині — Медяник з ключами; на замиканні — Остап і Інгвар. Там, де склепіння знижувалося, доводилося йти навпочіпки, витягуючи шию, як тварина, що вчула де-не-де траву.

Перший поворот — ліворуч, потім — праворуч, потім — знову ліворуч. Сокол раз у раз торкав стіни пальцями: глина відповідала йому вологістю, мов присягою. «Жива», — подумав Тарас. — «Ще не відрізана від світу».

Коли хід вивів їх у низьку кам’яну комору, вони зупинилися й розгорнули маленьку лампу — не відкриту, закриту роговими пластинами, щоб світло не полетіло в щілини, як дурна курка. Світ дістав кутів: бита підлога, стара лава, дві ніші в стіні. У першій — колись стояли глеки: видно по витертій півдузі. У другій — щось лежало.

Медяник ткнув пальцем, відсмикнув — гостряк металу. З-під пилу витягнув коротку залізну пластину з вибитою на ній міткою — не хрест і не колос, щось середнє: перехрещені меч і борона. Знак, який люблять ті, хто хоче показатися мирними, тримаючи при собі війну.

— Не наш, — сказав Тарас. — Не монастирський. Рудоборський. Нові положили старим у нішу — щоб здавалося, що це «давнє». Звичка: чужу пам’ять перебирають, як власний одяг.

З іншого боку комори вів вузький прохід — і там, на висоті плеча, ледь помітно виблискував метал: невелика дзиґарка, що мала би дзенькнути, коли хтось зачепить нитку. Сокол обійшов і піддів гачок стороною ножа, підклав під нього краплю жиру — метал сів тихіше.