Глава 35 — Легенда про старий замок на межі

Того вечора в селі не хотіли класти дітей спати рано. Не через страх — через чуття, яке приходить, коли повітря раптом пахне давниною, мов відчиненієм скрині з прадідівськими речами. Після спроби отруїти криниці Ганна пустила по хатах сушені трави й попіл від свіжої берези — ним припудрювали борт відер, щоби стороння гіркота не в’їдалась у дерево. Гнат звелів усім міняти мотуззя на журавлях: «Не терпить вода чужої руки». А Тарас, не радячись ані з північними воями, ані з купцями, тихо зібрав у кузні оповідне коло — кожного, хто «бачив, чув або чув від того, кому вірили».

— Станемо так, як стоять кругом біля горна, — сказав він. — Щоб жар ішов не в одного. Звідси й назвемо: жар-коло. Кожен кладе до вогню своє слово. Без прикрас і без сорому.

Старі зайняли місце ближче до печі, жінки — за їхніми плечима, чоловіки стомлено оперлися на держаки списів. Північні трималися осторонь, але слухали — у них було те пильне, вовче вухо, що чувало «куди вітер», ще до того, як він торкнеться обличчя.

Першою заговорила Явдоха — суха, як гілля вересу, жінка, що пам’ятала три зими підряд «без дороги». Її голос не старів, він був, як ніж зі старого заліза: не блищить, зате точить думку.

— Замок на межі, — вимовила, — не княжий і не розбійницький. Його ставили, коли тут ще кістяк землі голий був, до приходу наших і їхніх. Так мені казав мій дід, а йому — його. Стоїть він на Сивому Верху, де камінь співає, якщо по ньому ступати вночі. І є там «колодязь без дна», у який кидали камінці, щоб міряти тишу. Коли камінець мовчить — значить, двері не там, де їх бачиш. Коли співає — то не вода, то ключ.

— Ключ? — перепитав Писарко, який уже тримав на колінах берестяну дощечку.

— Ключ не від замка, — усміхнулася Явдоха. — Ключ у нас — ріка. Але той колодязь показує, коли ріка «йде під землю». Як знайдеш — зрозумієш, чому ворог сьогодні пив гіркоту, а не воду: він шукав стару жилу і не знайшов.

— Як добратися? — Сокол говорив лагідно, наче питає дитину, але в очах тримав тугу міру, що не терпить вигадок.

— Шукати з боку вітру, що не любить смоли, — відрубала Явдоха. — У нас смола тепла, у них — гірка. Замок вітри пам’ятає. Іще: на камені біля підошви вежі є знак у вигляді клина. Не наш, не їхній. Старший. У кого око берегове, той побачить.

Гнат, не піднімаючи очей, тихо вдарив молотком по обуху сокири: раз, пауза, раз—коротко—раз. Хтось помітив, як північні, не зговірившись, теж ледве чутно відгукнулися стуком ножен по застібці. Ритм зібрав залу, як віжки збирають коня.

— Я чув інше, — вступив сивий купець із рудою бородою, той самий, що колись приніс на бересті намічені дороги. — Що там, під західним муром, є «дзвін без язика». Не дзвін — ніби миска кам’яна. Як станеш на край і стукнеш чимось чистим — з горна, без бруду — замок дихає. Не відчиняється — дихає. «Видих» — то вітровий лаз. «Вдих» — те саме місце тягне назад. Я не смію казати, що знаю, — мене водили п’ятнадцять літ тому, коли краще не питати «чиє» щось. Але я ногу ставив на той край.

— Ким водили? — кинув Сокол.

— Тим, хто торгує не сіллю і не залізом. Словом торгує. Ті були мовчазні і без шрамів. Я їх відтоді ніде не бачив. Мо’, легенда. Але нога моя той камінь пам’ятає.

— У нас у північних краях про Сивий Верх кажуть, — обізвався молодший з прибулих воїнів, що звався Велемиром, — ніби там «пісня каменю» виводить зброю на голос. Хто кував мечі — той зна. Якщо камінь відгукне, то ріжучий край потім тримає справу, навіть коли рука зраджує. Мені старий коваль про таке нашіптував. За те й нам сюди дорога — не тільки заради людського слова.

— А от уже цікаво, — підвів голову Гнат. — Камінь, що дає міру клину. Слухайте уважно: клин — це не просто залізо. Клин — це порядок у безладі. Як камінь такий є — треба його почути самому.

Тарас мовчав довше за інших. Він слухав, як краще коваль слухає жар: не очима, а шкірою. Потім кивнув Писаркові: той уже виводив на бересті схему — замок, колодязь, «дзвін без язика», знак клина і коротка примітка: «вітер без смоли».

— Розвідка? — тихо запитала Ганна.

— Уночі ні, — твердо відповів Тарас. — Старі місця не люблять суєти. На світанку Сокол, я, Остап, Велемир — по краю. Юрко зі своїми — нижче, до ріки, ловити підземний шум. Писарко — з нами, але в тіні. Гнат — готує чистий клин і чистий молот. Нам не бій потрібен, а дихання каменю. Спершу — слух. Потім — крок.

Вогонь у горні коротко зітхнув, наче підтверджуючи. Люди почали розходитися; кожен забирав із собою не тільки слова — рухи, якими завтра візьме воду, підв’яже вузол, покладе руку на дерев’яну клямку.

Ніч виявилася не темною — повний місяць повис над Синєбором так низько, що здавалося, простягни руку — й торкнешся молочного краю. Вартові ходили короткими півколами, без «дзвіночків», що люблять деякі північні: у Синєборі навчилися не прикликати випадок там, де він не треба.

Сокол не спав. Він мав ту звичку — всотувати тишу перед виходом, як кінь бере на губу вудила, ще не рушивши. Двічі заходив у хату до старого коваля, де Гнат бив рідкі удари по плоскому клину з нової криці. Удари різали ніч навпіл, але так, ніби зшивали її невидимою ниткою.

— Не треба довгого клину, — бурмотів Гнат, ніби до металу, ніби до когось ще. — Треба рівного. Щоб не ліз «нести» за руку.

— Ти думаєш, воно відкривається, — усміхнувся Сокол. — А може, й ні.

— Мені не треба, щоби «відкривалося», — знизав плечима коваль. — Мені треба, щоби «відгукнулося». Відгук — то завжди початок роботи.

Перед світанком Ганна поклала в торбу Тарасові суху перепічку, сіль у полотняному вузлику, маленьку мисочку з медом і перетопленим салом — «щоб язик не став чужим у горлі», як вона казала колись перед далекими розвідками. На порозі торкнула його ліктя — коротко, але так міцно, що в тому дотику було більше оберегу, ніж у будь-якій молитві.

— Якщо почуєш «не наше» — не сперечайся з ним. Обійди. Ті місця люблять не силу, а міру, — прошепотіла.