Глава 34 — Отруєні криниці

Синій ранок ішов повз село тихо, як чужий кінь узбіччям. Вітер не різав, лише торкався, і від того торкання деревина скрипіла по-іншому — наче глухо. Ганна перша відчула чужість дня: черпнула води з відра, яке стояло біля печі, піднесла до лиця — і не випила. Вода була чиста на вигляд, але мала дивну «тишу запаху»: не мала того тонкого духу дерева і криги, до якого звикли взимку. Наче хтось витер їй пам’ять.

— Не пий, — сказала вона дівчинці, що вже тягнулася до кухлика. — Тепер тільки кип’ятити.

На подвір’ї в цей час дві кішки одночасно відсахнулися від корита й пішли до снігу — лизати холод. Ганна глянула на них і стисло кивнула: її підозра стала правилом.

Поки Тарас взувався, вона вже була на порозі.

— Щось із водою, — коротко. — Не наше.

— Яка криниця?

— Середня. Вчора на ній брав останнім. Сьогодні — перша прийшла з присмаком порожнечі.

Тарас лише підперезався тугіше. На дворі вартовий на воротях — Михайло — підняв руку, запрошуючи. На вусах у нього висів інеїк, очі були уважні.

— Кури від відра відійшли, — сказав він замість привітання. — І пес нюхнув — не став.

— Пішли, — кинув Тарас. — Сокол — до середньої. Ганна — з нами. Юрко — підніми десяток хлопців із вуглями й чистими полотнами. Гнат — мотуз і квачі. Не галасуйте.

Вони рушили до середньої криниці — тієї, що стояла на межі трьох дворищ, з журавлем, який узимку знімали й клали поруч, щоб не ломився під льодом. Дерев’яний зруб на сонці мав ледве помітну темну смугу — хтось учора сплескав по вінцю водою, і вона, замість тонкого лиску, дала сірий блиск. Ганна присіла й торкнулася пальцем — запах тонкий, гіркуватий, який знають лише ті, хто з дитинства відрізняє «живу» воду від «мученої».

— Не гниль, — сказала. — І не зоологія. Це щось «з травою» — але не нашою.

Сокол підійшов обережно, по краю, як ходять по тонкому льоду. Глянув під зруб — тінь не ворушилася; льодова кірка знизу була рівна. Він ножем підчепив мале щепсальце, провів ним по внутрішній стінці корита — і показав край: деревина місцями потемніла не від води, а від чогось, що виїдає колір.

— Рукою в воду не лізти, — сказав. — Може бути й «луга», може — трава така, що «жар у животі» робить. Але головне — це хтось приніс. Не сама прийшла.

Юрко з хлопцями вже бігли, притискаючи до грудей мішечки з березовим вугіллям, мотузи й нові глиняні глеки. Гнат, не кажучи, поставив на сніг обручі й квачі — і взявся до роботи, ніби збирався латати бочку.

— Порядок, — сказав Тарас. — Перше: вода із середньої — нікому. Друге: перевіряємо всі криниці послідовно — верхню, нижню, валькову біля кузні, дві на окраїнах. Третє: доки не скажу — п’ємо тільки кип’ячене. Діти — тільки сніг, розтоплений і прокип’ячений. Четверте: не панікувати. Ми й так не п’ємо надміру. У нас — зима. Сніг у нас є.

Він глянув на Михайла.

— Біжи по жінок-збиральниць. Хай несуть чистий сніг у великих ночвах до печей. І хай всі знають: воду беремо сьогодні не мовчки. Беремо — і кажемо. Щоб кожна ложка мала свого «свідка».

Поки Гнат прив’язував до мотузка свіжий квач, Сокол відійшов кроків на десять — і вже за мить показав рукою на тонку лінію на снігу, яку не помітив би хтось інший: зсув кришки на брусі залишив вузький слід, де вчора ще було рівно. Поруч — дві дрібні ямки від п’ят: хтось ставав м’яко, як той, хто звик не шуміти.

— Приходили вночі, — сказав він. — По льоду не йшли — ішли по траві під снігом. Он там — сухі бур’яни біля плотика продавлені. І ще… — він схилився, підняв тонку нитку. — Біла волокниста, як у наших. Але вузол — чужий. Двічі й пів.

Ганна зиркнула на нитку — і тихо вивела повітря. У Синєборі давно знали: ті, хто «з Рудобора», люблять усе «двічі й пів». То їхня звичка — ніби вони бояться рівності.

— Робимо суміш, — сказав Гнат. — Гаряче вугілля в полотні, квачем по стінках, потім витяг — і знову. Воду — в глеки — нести до печей. Не перевертати. Краще зіпсуємо п’ять глеків, ніж напоїмо одного поганим.

Він опустив квач, і гаряче вугілля на мить засичало — аж усі здригнулися. Сокол тримав мотуз міцно, розділивши навантаження з двома хлопцями, щоб не рвалося. Коли перший цикл закінчили, Тарас дав знак:

— Далі — верхня криниця.

На верхній криниці — біля старої липи — теж було не так. Не запах — звук. Вода з глека, виливаєш її в корито — і чується не «дзвінке плескання», а коротше, грубіше. Наче чимось обтяжена. Ганна кинула в корито тоненьку соломину — і вона, замість того, щоб плавно лежати, враз намокла і «прилипла». Це означало: у воді — або жир, або терта рослина.

— Де вночі були ремісники? — спитала вона ніби сама в себе.

— У дворах біля кузні, — відповів Писар, що підійшов тихо. — А на верх не посилали. Але бачив свою помилку: вчора дві відра лишили не на місці. Ми звикли ставити їх під навісом, а лишили коло стіни.

— То тепер стануть на ланцюзі, — відрубав Гнат. — І буде ключ один — у жінок, другий — у вартових. Вода — це не просто «для всіх». Це — «для своїх під порядком».

Сокол кивнув і показав на кут плотика, де сніг був «перемелений» дрібно-дрібно. Там хтось стояв довго, поки інші робили свою справу. Відтак слід відводили назад не прямою, а зі «змійкою» — звичка тих, хто думає, що так «загубить очі». На кінці змійки — обривки мотузки. Ганна взяла два — і покрутила в пальцях. На одному були сліди смоли — не нашої: наша пахла сосною й димом, ця — тягнулася гірким, як кмин, екстрактом.

— Трава, — сказала. — Але дика. Не та, що ми сушимо. Гірка. Якщо дати багато — буде гарячка.

— Дитина? — спитав Тарас.

— Якщо вип’є — не помре. Але зляже. А якщо старий — може й не встати. Не граємо.

Тарас обвів поглядом коло.

— На кожній криниці — дві черги людей. Один — ллє кипляче, другий — забирає. Жіночі руки — головні. Вартові — поруч, але без героїзму. Ми не ловимо сьогодні «злодія». Ми чистимо.

Він зупинився і додав:

— Але будемо знати, хто це був.