Глава 33 — Навчання новобранців

Світанок над Синєбором був скупий на світло, але щедрий на холод. Туман ще тримався в низинах, ковтаючи хатини та городи, ніби хтось ховав село під білу ковдру. У цій сивій тиші чути було, як тріщить сухе гілля під ногами тих, хто йшов до старого майдану. Там, де ще влітку водили коней і проводили свята, тепер стояли лави молодиків і дужих жінок — усіх, хто зголосився вчитися воювати.

Тарас ішов попереду. За ним Сокол, Остап і ще двоє досвідчених вояків, що вже встигли бачити ворога впритул. Погляди новобранців ковзали то по них, то в землю. Більшість уперше тримали справжній спис чи лук у руках. У декого руки тремтіли, не від страху — від непривички.

— Всі ми колись уперше брали зброю, — голос Тараса був рівний, але в ньому чулася криця. — Не бійтеся цього дня. Бійтеся іншого: того, коли ворог прийде, а ви не будете знати, як тримати спис.

Сокол кинув на землю довгий жердинник.

— Ось він, ваш ворог сьогодні, — мовив і підштовхнув його ногою. — Ні руки, ні очей, ні хитрості. Тільки вага. Якщо ви не зможете впоратися навіть із ним, завтра він буде у вигляді рудоборця. І тоді буде пізно.

Декілька хлопців з ряду переморгнулися, один навіть криво усміхнувся, але Сокол побачив.

— Усмішка ще буде у вас на весіллі, якщо доживете, — відрубав він. — Тут — робота.

Першим виступив Іванко, худорлявий підпасок. Він підняв спис, замахнувся й кинув у жердину. Спис упав за два кроки до неї. Хтось із гурту хихикнув. Іванко почервонів, але не відступив. Підняв другий — цього разу полетів далі, та все одно вбік.

— Не сила, а напрям, — сказав Остап, і підійшов ближче. — Глянь на мене. Спершу нога, потім плече, а тоді вже рука. Спис не летить сам — він летить із твоїм тілом.

Іванко повторив. Цього разу древко врізалося в дерево так, що навіть загойдалося. Хлопець зрадів, але Остап різко смикнув його за плече.

— Не радій. На війні ніхто не чекає твого другого кидка.

З гурту вирвалась дівчина — Марина, дочка вдови. Вона не чекала дозволу: схопила спис і жбурнула. Удар був такий, що жердина впала. Сокол кивнув.

— Отака рука потрібна на валу.

І враз у поглядах інших новобранців з’явився неспокій: якщо вже дівчина може, то сором не вміти хлопцям.

До полудня майдан гудів від криків, тупоту, стуку дерев’яних мечів. Одних хвалили, інших били лозиною за недбалість. Та ніхто не відходив: усі знали, що це не іграшка. На воротах стояли вартові, і кожен чув, як далеко чути цей гуркіт — ворог теж міг почути. Але саме цього й хотів Тарас: щоб Рудобор чув, як Синєбор вчиться бити.

— Страх не зникне, — сказав він увечері, коли гурт стояв спітнілий, але з блиском у очах. — Його не треба гнати. Його треба приручити. Як коня: він сильніший за тебе, але якщо тримаєш вуздечку — він твій.

У тих словах була проста правда, яку всі зрозуміли.Ніч після першого дня навчань була неспокійна. Туман знову опустився на Синєбор, і здавалося, що весь майдан досі гуде у вухах — крики, удари дерев’яних мечів, тупіт. Молодики, що не вміли навіть рівно тримати спис, тепер лежали на долівках своїх хат, дивилися в стелю й крутили в руках дерев’яні держала, повторюючи рухи. Хтось прокручував у думках Остапові слова про «один удар — один шанс», хтось знов і знов чув Тарасове «страх приручити».

А вже на світанку Сокол знову стояв на майдані. Він не спав, видно було по очах. У руках у нього був справжній лук, і він вистрілював стрілу за стрілою у дерев’яний щит, що стояв посеред двору. Його рухи були настільки точні й одноманітні, що навіть пси, які прибігли, сіли поруч і мовчки дивилися.

— Ви маєте вчитися не кидати, а жити цим, — сказав він, коли перші гурти новобранців підтягнулися. — Спис у вас у руці має бути, як весло в рибалки. Лук — як голка в кравця. Не дивишся на нього — дивишся на справу.

Тарас розділив усіх на п’ятірки. Кожна мала свого «старшого» — когось із тих, хто вже був у розвідках чи битвах. Завдання було просте: тримати стрій. Але саме це й виявилося найважчим. Хлопці звикли бігати по лісу самі, дівчата — працювати в полі поруч одна з одною, але ніхто не звик рухатися так, щоб крок був єдиним.

— Не дивіться на ноги, — вчив Остап. — Дивіться на спину того, хто попереду. Він піде — ви підете. Це як у плузі: перший борозну веде, інші — тільки тримаються рівно.

Перші спроби були жалюгідні: списники розсипалися після кількох кроків. Хтось піднімав спис занадто рано, хтось упирався, хтось падав. Але після кількох десятків спроб вони вже йшли рівніше. І тоді Сокол кинув на них відро води.

— Ось так буде дощ, — сказав він. — А ви маєте йти. Якщо впаде дерево — йдете. Якщо крикнуть позаду — йдете. Бо як тільки розсиплетеся, вас переб’ють по одному, як курчат.

Люди стояли мокрі, але мовчки кивали. Бо всі розуміли: тут не жартують.

Після списів почалися вправи з дерев’яними мечами. Це була найулюбленіша частина для молодих хлопців, бо тут дозволялося «битися». Майдан гудів від ударів. Дехто вже в першій сутичці падав на землю й хапався за живіт, отримавши сильний удар. Але вставали й знов ішли.

— Запам’ятайте, — голос Тараса знову різав майдан, — битва — це не ярмарковий бій. Це не для видовища. Ви не маєте змагатися красою удару. Маєте вижити. Тому бийте коротко, швидко й туди, де болить.

Він сам вийшов уперед і взяв меч. Проти нього поставився найсильніший хлопець із громади — Семен. Тарас не дав і двох ударів. Першим він збив його меч убік, другим — торкнувся дерев’яним клинком його шиї.

— Ось і все, — сказав він. — Два рухи — і людини немає. Не думайте, що будете махати довго. У вас буде лише мить.

Коли сонце схилилося до заходу, більшість новобранців ледве трималися на ногах. Але Тарас дав ще одне завдання: нічна варта. Тепер кожна п’ятірка мала стати на межі села, в темряві, без факелів. І стояти мовчки. Це було важче, ніж бій. Бо темрява гнітила, кожен шурхіт здавався ворогом, кожна тінь — засідкою.

— Це перший ваш страх, — тихо сказав Сокол, обходячи лави. — І ви мусите його вистояти. Бо ворог починається не з меча. Він починається з того, що вам страшно.