Глава 32 — Прихід північного вітру

Село відчуло їх ще до того, як побачило: спершу — глухий посвист лижних полозів по твердій кірці, потім — брязкіт заліза, що не соромиться дзвеніти вдень, і низькі голоси, в яких слова ніби зліплені не язиком, а диханням. Північ ішла не караваном — строєм: короткі сани з високими передками, упряж під двох коней, на дишлах — міхи, бочки, перев’язі з шкіри, вузькі щити, що нагадували дверцята в тісну комору, та довгі списи, сплетені з деревини так щільно, ніби їх не точили, а вирощували.

На околиці, під вербами, вони зупинились рівною дугою. Попереду — мужчина з сивиною в скронях і вишитою темними нитками вовняною мантією через плечі. Не багата, не бідна — своя. Він підняв руку долонею вперед — жест не загрози, а спокою. І за цим рухом, дивно, стомлене село вдихнуло трохи глибше.

— Я — Велемир, — сказав він гучно, але не крикнув. — Веду людей від Північно-річки, по слову крамарів і по вашій нитці. Ті крамарі не дурні: де слово тримає дах, там не валиться зруб. Чуємо ваше слово. Прийшли не по хліб, а по лад. Буде лад — буде й хліб.

Тарас виступив уперед. Біля нього — Сокол, Гнат і Ганна. Юрко стояв ближче до вартових: його тягло дивитись на сані, на залізо, на обличчя — мовчазні й уперті. В чужинцях гаряче око не було розпеченим — воно було твердим, як гудзик на кожусі.

— Я — Тарас із Синєбору, — озвався. — Наш союз — не угода на сріблі, а робота на спільний дім. У нас дім — не стіни. У нас дім — люди й слово. Якщо ви — на слово, будете в домі. Якщо — на стіни, доведеться стояти надворі.

Велемир кивнув коротко, ніби це — те, що він хотів почути.

— На слово, — сказав. — Але в слові має бути край. На півночі, як віз трісне — усі чують. Бо їде один шлях. У вас — багато стежок. Ми прийшли робити з них дорогу. Не вам до нас, а нам — з вами. Разом.

З саней, як із скрині, піднялися прапори. Не золоті й не багряні — грубі полотнища, промащені жиром, щоб не бралася паморозь. На одному — чорною смугою знак ріки; на другому — зубці трьох гір; на третьому — вузол. «Вузол мені подобається, — подумав Тарас. — У вузла є дві правди: тримає — і розв’язується. Головне — знати, де кінці».

Перший дотик завжди обпікає дрібницями. Дівчата зупинились, наче забувши, що руки в них тепліші за слова; хлопці гляділи на ножі чужих — не заздрісно, але уважно; старі міряли плечі північних — чи витримають ведмежий лід. Ганна, дивлячись на жінок-варяжок (їх було небагато, але були), зауважила, як ті тримають вузли на міхах: перший — для швидкого відв’язу, другий — для дальньої дороги. «Уміють їздити далеко, — усміхнулась уголос, не для когось, а для себе. — Значить, і повертатися вміють».

І все ж колюче в повітрі було — як сіль на ранці. Першою про це сказала не мова, а тиша: у кутку двору, куди заїхали треті сани, хлопці з Синєбору зупинилися біля бочки з водою. Один північний підвів відро до губ, випив не кваплячись і поклав коромисло не так, як це робили тут. «Зігни — відпусти», — був місцевий закон. Він поклав «рівно — і вбік». Вода хитнулася і трохи виллялась.

— Не так, — підніс голос старий Павлюк із сусіднього двору, не грубо, а так, як каже той, хто все життя робить одну справу однаково. — Вода — як мати. Віддаєш — дякуй руками.

Північний подивився на нього не зверхньо, але рівно; знов налив, заповнив відро до країв, обережно поклав коромисло так, як показав Павлюк, і — несподівано — торкнув двічі бочку, як торкаються плеча друга. Придивившись, Ганна кивнула Тарасові: «чують».

— До кузні, — сухо сказав Гнат. — Хто з залізом — за мною. Хто з крицею — теж. Мовчати — робити. Потім слово. Залізо не любить балачок перед першим жаром.

Північні ковалі, вдвох і втрьох, як у них заведено, пішли за ним. Вони дивилися на ковадло так, як деякі чоловіки дивляться на жінку: з повагою й зі знанням, що кожен рух має міру. В кузні спочатку вгризлися тиші й запахи: кокс чужий і деревне вугілля наше, мастила з північними травами й наш смоляний терпкий відтінок. А потім — перший удар.

Гнат опустив молот рівно. Північний, що став навпроти, не змінився в обличчі, але рука в нього ледь уляглася — під наш темп. І з другого удару в них пішло. Чужий не противився ритму — він витримував. «Ладнаються», — розслабив плечі Тарас.

На дворі тим часом люди вже сходились у велике коло; слово просило форми. Прапори північних над полем колихались не пишно — вперто. Коли Тарас став між ними й нашими, вітер, що навис над міжою з ночі, знай різав щоки, але в грудях ставало рівніше.

— Ми — тут, — сказав він коротко. — Ви — прийшли. Якщо коротко — це дві половини одного човна. Човен піде тільки тоді, коли весла хоч хвилю йдуть в один бік. Наш бік — ось: вода, вогонь, діти, дорога. Ваш бік — ось: сила, витримка, дорога, вода. Виходить, дві речі нас точно тримають разом — вода й дорога. На них і станемо. Перше правило: вода чиста для всіх, але руки — по черзі й по мірі. Друге: дорога не ваша й не наша — вона має бути такою, якою по ній ідуть вдень. Хто ходить уночі — ходитиме під нашим оком. Третє: слово тяжче за гривню. У нас, коли кажуть, роблять. У вас — теж. Тож спершу — слово. А потім — що кому до снаги.

— А якщо наші скажуть інакше? — не голосно, але рівно кинули з ряду північних. Голос мав у собі тверде «р».

— Тоді хай ­стануть посередині кола, — відказав Тарас. — У нас, хто має інше слово, стає ближче до вогню, щоб усі бачили руки.

— Буде, — несподівано сказав Велемир. — Наші не бояться вогню. Тільки вогонь — не суд. Вогонь — дружба. Суд — потім.

Він ступив півкроку й опустив до землі короткий спис з широким пером — не як виклик, як запоруку. А проте в колі щось чмихнуло: молодики з обох сторін занервували — кров просила гри. Гра от-от перетворилася б на «чия рука довша», якби не Ганна: вона вийшла наперед із мискою й поставила її просто в центр кола.

— Спершу хліб, — сказала. — Хто приходить на вогонь, спершу їсть. Хто не хоче їсти — прийшов не жити.

Сміх прорізав туготу, наче тятиву злегка відв’язали. Північні присіли на корточки, як у них заведено, наші сіли на лави, як у нас; але руки потяглися одна до одної, коли миска обійшла коло: кожен брав, що ближче до нього, — не вибирав кращого. «Добрий знак», — зрадів Юрко.