Глава 31 — Повернення Сокола

Північний вітер прийшов без снігу — голий, як лезо, і різав щоки рівно, аж до кістки. У такий вітер село стихало не страхом, а зібраністю: двері підв’язували другим ременем, на вікнах опускали полотняні завіси, біля печей ставили відра з чистою водою — так, щоб рука знаходила їх у темряві сама. Вартові мінялися частіше, ніж зазвичай: три кола — і до вогню, щоб не загугніли пальці й не зрадили в потрібну мить.

Ближче до півночі з північного краю, де верболози низько чешуться об землю, прийшов знак — не світловий, а звуковий. Двічі коротко, довго раз — і пауза. Чужий би почув у тому чисте ухкання сови. Свої — зупинилися на півкроці: «свій іде, але за ним йде вітер».

На брамі, стиснувши плечима кожух, стояв Юрко. Він перший побачив темну постать, що виникла з вітру, ніби той сам витис її зі стіни ночі. Постать ішла не прямо — «зигом»: п’ять кроків — праворуч, три — ліворуч, пауза, тоді коротка присідання. Учений хід, яким повертаються ті, кого вдома чекають не тільки теплом.

— Стій, — тихо сказав Юрко, не піднімаючи голосу. — Слово на холод.

— Вода біля вогню, — відповіла тінь.

— Слово на темряву.

— Скляна рамка дивиться раз.

— Проходь.

Сокол відступив із вітру під навіс, і в світлі притлумленого каганця стало видно його обличчя. Не здичавіле — стишене. На бороді — інеєвий пил, на рукаві — засохла глина, загнана в тканину, як у шрам. Ліве плече тримав трохи нижче — так тримають, коли рана закрита, але ще говорить.

— Сам? — вийшов із сутіні Тарас.

— Сам, — кивнув Сокол. — Тіні лишив там, де їм місце. Їх вистачить на три ночі.

Коли за ними зачинилися ворота, вітер вдарив по дошках хрипко, ніби кинув камінцем — і змовк. За стіл у кузні сіли не всі старші — лише ті, хто міг тримати одночасно язик і діло. Ганна принесла гарячу воду й поставила біля руки Сокола — той на мить прикрив долонею кружку, ніби слухав її, а тоді зробив короткий ковток і видихнув.

— Говори, — сказав Тарас. — Спершу — як ішов. Потім — що приніс.

— Ішов не стежками, — Сокол поклав на стіл вузенький пакунок, перев’язаний темною ниткою. — Стежки дивляться. Я — слухав. Місцями землю. Місцями — людей. На третьому дню зустрів їхніх ліхтарників. Вони самі світять, коли думають, що темнота по них скучила. Ліхтарники люблять порядок — у них навіть багаття на однаковій відстані. За ліхтарниками — рудоборські писарі. Вони носять портативні дошки… — він криво усміхнувся, — малюють мірку, яка не знає нашої трави. Це перше.

— Друге?

— Друге — криниці. Вони не будуть їх засипати. Вони їх «лікують». Я бачив мішки з глиною, пробитою «повітрям» — пузирі в ній, як у завареному тісті. Вони кидають ці грудки в горловину, і вода стоїть чистою три дні. На четвертий — як смола. П’ють ті, хто прийшов пізніше. Тому в нас тепер звичка: кожна криниця — під двома очима і одним язиком, що вміє пробувати не ковтком, а кінчиком губ.

Ганна звела брови коротко. Руки самі знайшли в мідній мисочці товчене вугілля й кетяг сушених ягід — її «чорна проба». Вона не питала дозволу. Вона вже знала, кому піти завтра першим до колодязів із цією мисочкою.

— Третє, — Сокол витяг із пакунка тонку бересту, загорнуту у шматок шерсті. На бересті було що не лінії — нитки: тонкі, наче їх кресали кістяною голкою, і при тому лишалися живими. — Мости. Не ті, що всі бачать. Їхні «мости без дерева». Два. Один — вище за течією, там, де ріка залягає під берегом і є кам’яний поріг. Вони там проклали «поріг на порозі». Коли вода падає — переходять, не мочачи ступні. Другий — внизу, де старий гребінь від мельниці. Там трухлява обшивка, і вночі здається, ніби вода «спить». Насправді — під обшивкою кладка. П’ять кроків — і ти вже на нашому боці. Отже, усе, що ми називали «бродом», — це лише те, що нам дозволили побачити.

— Отчого знаєш, що дозволили? — спитав Гнат.

— Бо там, де вони хочуть, щоб ми стояли, — повно дрібних показників: зручних гілок, зайвого камінця, сліду від чийогось «доброзичливого» носака. Там, де треба пройти їм, — чисто, як у хліві перед святом. Вони люблять, щоб їхня крокви́на лишалась кроквиною, — у відповіді Сокола не було злості, лише холодна повага до ворога. — І четверте.

— Є ще й четверте? — сухо усміхнувся Остап, втягнувши зап’ястком руку під кожух ближче до жару.

— Є. Не наше й не їхнє. Північ. Не ті купці, з якими ти, Романе, вмієш говорити. Інші. Вони не носять товар на возах — вони носять тягар на плечах і називають його «договором». Я бачив їхній знак на корі: два ножі, покладені спинками, а між ними — зернина. Обіцяють меч за зерно. Їхній язик — короткий, як зима, і вони не люблять питань. Але вони люблять справедливу вагу.

— Вони до нас? — озвався купець рудобородий, що сидів у куті, тримаючи капшук, наче немовля.

— Вони до того, у кого рівна рука, — відповів Сокол. — Якщо ми зможемо тримати вагу без хитрощів — прийдуть. Якщо побачать, що тут запанувала «дешевизна слова» — підуть до Рудобора. Бо там платять сріблом. Правда — коротко.

— Що в них у руках? — спитав Тарас.

— Довгі списи з гачками, щити вузькі, не для стін, а для стежок. І обличчя, що не люблять зайвих фарб. Їхні жінки не плачуть при людях. Їхні діти не сміються гучно. Я йшов із ними півдня праворуч, вони мене «не бачили». Я їм — теж.

— Добре, — сказав Тарас і торкнувся берести пальцем. — Далі.

— Далі — замок, — Сокол вимовив слово неголосно, але так, що піч у кузні чомусь видихнула коротше. — На межі. Не руїна — кістяк. Опанчена дика цегла, старий підвал, що пахне кам’яною водою й мишею, яка не боїться людей. Вони там не живуть — вони там ухвалюють. Я чув їхні голоси вночі: «Гребенем — по бродах. Соллю — по горлах. Писарями — по серцях». А ще почув ім’я, від якого земля стала твердішою.

— Чиє? — Тарас не поспішав.

— Не княже. Боярське. «Мовчан». Кажуть, що він не говорить на радах, а говорить перед боєм. Я бачив на снігу його ходу: він ставить ногу трохи боком, ніби відганяє від себе мишу. Так ходять ті, хто ніколи не розганяє натовпу — натовп сам відступає.