Глава 30 — Нове знаме

День стояв глухий і чистий, мов лезо, вимите у крижаній воді. Після вчорашньої суперечки — тієї, що велася не голосами, а важкими паузами між словами — село жило «на слух». Кожен рух був свідомий: діти — до печей, старі — перев’язують снасті, молодь — на валі та в майстернях. Гнат розбирав стару соху — не через мідь чи залізо, через спокій: коли руки мають роботу, думка не кришиться на уривки. Біля Поворотного хреста хтось підсипав свіжого піску — на ньому легше читати сліди і легше стояти, коли приходить мить зупинити себе.

До полудня з півночі прилетіли відблиски — не їхні «раз—довго—раз», інші: три короткі та одна довга. Сокол колись показував так у темряві, коли навчав хлопців розрізняти «мови світла». Але ця — була чужа, нова. І все ж у ній чулися знайомі ноти.

— Гості, — сказав Остап, визирнувши з-за воріт. — Свої. Або ті, хто вирішив іти як свої.

На дорозі з’явилися тіні і зразу — очі. Невеликий загін, до двох десятків, рухався не строєм, а ладом; на плечах — короткі списи, за спинами — щити з поперечною шпонкою, що дозволяла тримати їх, як віконницю, і закривати щілину між двома людьми. Попереду йшов Сокол, зморений, але рівний; на його плечі — довгий, туго зв’язаний пакунок, темний від дороги, з вузлом, заведеним не як у купців, а як у майстрів: жодного зайвого витка.

Синєбор зітхнув разом. Не полегшенням — густішим повітрям. Люди протиснулися до воріт так, щоб і прийняти, і не впустити нічого зайвого.

— Живі, — сказав Сокол коротко, коли його взяли в обійми. — Не всі, але живі. — І, не знімаючи мокрого від роси плаща, ступив на середину двору, де сходилися тіні від трьох хат, — щоб слово лігло в центр.

— Скажеш — скажеш, — випередила його Ганна, поклавши на лаву мисник і хлібину. — Але спершу — те, що в пакунку. Бо там — не лише для слова.

Сокол вмить став серйознішим — навіть вуса ніби потемніли. Він підклав пакунок на стіл Гната, повільно розв’язав вузол, як розв’язують вузол на чужому житті — без поспіху і з повагою, — і розгорнув грубу повсть. У повсті лежало древко, гладко вибілене попелом і олією, з вузлами, поміченими крихітними засічками. Поруч — полотнище, звернуте трубкою; з нього пахло димом, охрою і таємною травою, яку північні жінки додають до барвників, «щоб колір мав голос». Сокол підняв полотнище, і воно розгорнулося мовчки, як вода.

Знамено було простим і геть не купецьким. На білому полі — рівна, розтерта вуглинами лінія горизонту, як та, що недавно з’явилася на їхньому білому полотні на хресті. Над лінією — крихітний жолудь, виписаний охрою і кровавиком; під лінією — тонкі корінці, що ніби вростали в саму тканину. На вітрі корінці не танцювали, як зазвичай танцює вишивка, — вони трималися, немов це не нитки, а волосини з бороди старого дуба. На верхівці древка — клямка у формі кованого ключа.

— «Жолудь і ґрунт», — прочитав Гнат низько. — Символ, що навіть дитина візьме очима. — І вже до Сокола: — Чий знак?

— Вільні Мости, — відповів той. — Іще — Кам’яні Крути і дві громади на Поліссі. Вони домовилися між собою так, як ми вчимося тут. Казали: «Посилаємо вам знамено не як наказ, а як слово: ми — не самі». — Він провів пальцем по корінцях. — Кожен корінець — із іншої руки. Вони додали нитки від трьох жінок і одного старого. Бо корінь — це не тільки «вниз», це ще й «назад».

— А клямка? — поцікавився Остап.

— По ключу, — мовив Сокол. — Кажуть, нехай на верхівці вашого прапора буде ключ, а не вістря. Бо вістря зриває, а ключ відчиняє. Ми маємо відчини ти серця своїм і зачиняти двері чужим — порядком, а не криком.

Зі сторін зібрався люд. Ніхто не плескав. У такі хвилини оплески — як ложка у святковій чарці: зайві. Ганна вже несла довгу полотняну стрічку — не білу, а кольору теплої глини. Вона кивнула на древко:

— Хто зав’яже?

— Громада, — сказав Тарас і ступив уперед. — Три вузли. Перший — наш, другий — тих, хто до нас прийшов, третій — тих, хто ще прийде. — Він подивився по людях. — Ганно, зав’яжеш від жінок. Гнат — від майстрів. Остап — від прибулих. Я — від тих, хто «тримає», не «веде».

Вузли лягали не швидко і не повільно, як кладуть камені у рівні стіни. Ганна тягнула стрічку сильно, але без злості — так, щоб на ривку нічого не тріснуло. Гнат затяг так, що стрічка аж заспівала. Остап, перш ніж зав’язати, пропустив її крізь пальці з обпаленими шрамами — ніби давав залізом благословення. Тарас зав’язав останній і торкнувся ключа на верхівці.

— Це не «нова влада», — сказав рівно. — Це — наша пам’ять і наша домовленість із тими, хто нас не бачив, але з ким ми підемо по одну дорогу. — Він підняв знамено однією рукою, як піднімають дитину: не для показу, для росту. — Синєбор, глянь.

Вітер був рівний, з півночі. Полотнище піднялося і застигло, ніби в ньому хтось тримав подих. Корінці ніби увійшли в саму повітряну гладінь, а жолудь завис на півподиху, готовий доторкнутися до землі. Жінки стишено видихнули. Діти простягли шиї. Чоловіки взялися за древко, щоб відчути вагу.

— Куди ставимо? — спитав хтось із десятників.

— На Поворотний, — відповів Тарас. — Це місце — межа і слово. Хрест стоятиме як стояв. А над ним — знамено. Щоби кожен, хто прийде, зрозумів: межа у нас не тільки камінь, а й зобов’язання.

Поки везли древко до схилу, Гнат уже підлаштовував у кузні клямку, щоби сідала без люфту. Він додав під ключ тонку мідну шайбу, «щоб не скрипів на вітрі», і швидко куванням відбив на ній три маленькі риски — як три вузли на стрічці.

Встановлювали всі разом. Яма для стовура була готова ще з весни — тоді там стояло тимчасове знаменце на торгу. Тепер яма стала священною просто від того, що кожен кинув туди по жмені глиняної крихти і по одному залізному ошурку з ковадла Гната. Глина — за ґрунт. Залізо — за основу. Воду влила Ганна, трохи підсоливши — так на півночі роблять, казав Сокол, аби «прапор не пив чужої сльози».

Коли древко стало, вітри в одну мить помінялися місцями — як це буває інколи, коли дерево вставляєш у правильну лунку. Полотнище розквітло рухом. Ключ на верхівці вклався, як голова, що нарешті знайшла подушку.