Глава 29 — Суперечка про майбутнє

Тепло від тризни ще не вивітрилося з подвір’їв, а в селі вже зводили лави до ради. Дерев’яні дошки пахли свіжою стружкою і дьогтем; їх ставили півколом перед кузнею, щоб кожен бачив стіл, на якому лежали чотири речі: мішок проса, глиняний глек із водою, короткий спис і вузька берестяна книжечка з позначками. Ганна розклала їх навмисне — як відповідь на головні питання: чим житимемо, що питимемо, чим боронитимемося і як пам’ятатимемо зроблене.

Люди сходились без галасу. Жінки сідали ближче до печі, щоб можна було одразу роздавати гаряче, якщо затягнеться. Діти тулились біля порога, тримаючи в руках по глиняній кульці — Гнат учора роздав «камінці терпцю»: так легше не перебивати старших. Старі ставали позаду, спершись на тички; прибулі — не з краю, а поміж усіх, бо вже навчились стояти «як свої».

Тарас вийшов без меча. У руці тримав лише невелику різьблену клямку — ту, що колись зняли з покинутої комори. Поклав її біля списа і мовив:

— Сьогодні не про помсту. Сьогодні — про двері. А двері — або відчиняються, або стоять на клямці. Нам вирішувати, що робити з нашими.

Сів не на ослін, а просто на край лави — поруч із Юрком та Іваном. Сокол стояв трохи осторонь, як завжди, очима міряючи не людей, а виходи; Гнат поклав долоню на мішок із просом: «сьогодні — моє», — ніби говорила ця рука.

— Говори, Остапе, — сказав Тарас. — Ти просив слово першим.

Остап підвівся повільно. Обличчя — вузьке, в шрамах, голос — рівний, той самий, яким говорять люди, що бачили, як горять міста.

— У Вежгороді теж починалося з «ми втримаємось», — сказав він, не підвищуючи тону. — Ми тримали. Поки стіна була міцна. Поки криниці чисті. Поки діти могли спати поночі. А потім прийшла не сила — звичка їхнього війська. І ми зламались не там, де тонко, а там, де довго. Бо довго — це теж тонко. — Він перевів погляд на жінок. — Сьогодні я прошу відчинити одні двері: відпустити родини в лісові гнізда. Не «втеча». Розселення. Гуртами по три-п’ять дворів, під охороною, з запасом. Нехай Синєбор стане порожнішим і міцнішим. Нехай ворог шукає людей — а знаходить порожні лави й холодні печі. Ми не кидаємо дім. Ми множимо його.

У натовпі хтось коротко сказав «о-о», як від удару. Бо в кожного в голові враз з’явилися свої руки, що збирають вузли, і свої діти, що йдуть у гущавину.

— А що з мертвими, Остапе? — обізвалася Пріська-вдова, тонка, як очерет, але голос — мідний. — Їх у ліс не понесеш. Кому поставити свічку? Ліс не знає наших імен.

— Живі важать більше, — відповів він тихо. — Свічки — потім. Не буде кому ставити — і свічка не поможе.

— Слово має силу, — підхопив інший старий. — А слово «розсіятися» тхне, як попіл, коли вогонь уже згас. Ми ж не згасли.

— Я не про попіл, — відповів Остап. — Я про жар під попелом. Він тримається довше, ніж полум’я. Ворог любить полум’я, бо його видно. А жар — наш.

Ганна поставила на стіл ще одну миску — з висушеними яблуками. Ніби між твердими словами поклала м’якість.

— Скажу я, — промовила. — Не ворог нас зламає, якщо зламає. Нас зламає звичка думати однаково, коли треба думати двома головами. Одній — сидіти й плести сітки, другій — ходити й рубати кілки. Тарасе?

Він звівся, провів долонею по клямці — та клацнула, як краплина на розпеченій платі.

— Я чув Остапа, — сказав. — І скажу прямо: половину його думки беру. Іншу — ні. Родини — не всі, але частина — підуть у гнізда. Де — вирішать десятники й Ганна: там, де є вода й де наші стежки глухі для чужого вуха. Та Синєбор не пустіє. Ми не метелик, щоб зимувати лялечкою. Ми дуб. Дуб росте повільно і стоїть глибоко. Якщо ми підемо звідси всі, ми повернемося не громадою, а зграйкою. А зграйка — це не Основа. — Він узяв спис і поставив вістрям у землю. — Ворогу треба показати, що в нас є серце, а не тільки руки. Серце — тут.

— Серце без рук — пісня, — буркнув Остап, але вже без упертості. — Руки без серця — робота для чужих. Як поєднаємо?

— Порядком, — відповів Гнат, і його голос став молотом у тиші. — Ковальню не кидають під дощ. Її прикривають, коли злива, і підкидають жару. Я скажу так: ми робимо «дві міцності». Внутрішній вал — для тих, хто залишиться. Зовнішні гнізда — для тих, кого не чіпатимуть перші удари. Між ними — дорога, яку знають лише наші молоді ноги. — Він глянув на Юрка. — І скрині з залізом під кожною третьою ялиною. Щоб рука, яка втекла, не була голою.

— А якщо нас розтять на два береги? — спитав тихо Роман-купець. — Дорога — це ще й мости. Мости люблять горіти.

— Тому ми будемо будувати не один міст, — озвався Сокол. — І не там, де їх чекають. Один — лісовий, з жердин і верби, що стоїть тиждень. Інший — човняний, що збирається за ніч. Третій — у голові: знаки, якими ми повертатимемо людей. — Він підняв два пальці. — Сьогодні я почну вчити п’ятірку хлопців ходити без сліду. Якщо половина піде в гнізда, вони водитимуть фортецю — так, ніби вона рухається, хоча стоїть.

Слова перетекли в гул. Кожен повторював собі те, що чув: «дві міцності», «гнізда», «дорога між ними», «скрині під ялинами». У цю хвилину до натовпу протиснулася жінка в темній хустці, притискаючи до себе дитину.

— Я скажу. — Вона навіть не назвалася — її знали всі. Настя, Остапова. — Я піду в гніздо, якщо скажуть. Але скажіть мені відверто: хто вестиме? Бо коли веде страх — він веде в болото. Коли веде думка — він веде до води.

— Вести будуть не слова, — сказав Тарас. — Вести будуть люди, яких ви назвете самі. П’ятірки родин — по одному провіднику. І нехай це будуть ті, хто вміє мовчати і бачити. А не ті, хто любить кричати і бігти.

— Називаймо, — кинув Гнат. — Працюєш — називаєш. Боїшся — слухаєш.

Називати почали просто тут, без «великої церемонії». У кожній лаві хтось підводився, казав ім’я; хтось інший кивав: «знаю, піде». Ганна записувала у берестяну книжечку швидкими рисками — ніби зашиваючи слово в кору. Коли набралося сім провідників на сім гнізд, вона поклала книжечку на глек із водою: «прийнято».