Глава 28 — Кров і глина

Світанок не прийшов — підвівся. Наче важка кришка знялася з неба і поволі з’їхала вбік, відкриваючи холодне, низьке світло. Після ночі, в якій кожен шелест здавався загрозою, перший денний звук був не співом птаха і не гавкотом пса — шурхотом щітки по дощатій долівці біля кузні. Ганна вимітала засохлі цятки крові, що вчора забризкали поріг, коли приносили поранених. Вона змочувала щітку у гарячій воді з ялівцевим відваром, витискала, і шурхіт ішов рівно — як подих, який вирівнюють після бігу. Рівний звук був потрібен усім.

На майдані лежали тіла, накриті полотном — білим, але вже не чистим. Двоє хлопчаків стояли осторонь, переступали з ноги на ногу, стискаючи шапки в руках. Вони ще вчора тягли воду до кузні і тепер не знали, куди подіти руки: вода вже не потрібна, а руки не звикли бути порожніми. Гнат, з’явившись із-за рогу, коротко кивнув їм на колодки біля брами:

— Несіть туди. І не дивіться під полотнища. Імена почуєте сьогодні — вистачить.

Вчорашній бій розірвав час на «до» і «після». «До» — це коли ще жартували, затягуючи тятиви. «Після» — тепер. Притихлі двори, відчинені ворота, з яких ніхто не намагається вислизнути, бо відступати нікуди; запах смоли на вежах, від якого паморочиться, але від якого теплішає спина.

Тарас вийшов із хати з мотком сирої шкіри на плечі. Шкіра була для перев’язок, для зв’язування нош, для ручок на носилках. Думати про таке дрібне після великого — важко, але необхідно: дрібне тримає велике, як суглоби тримають кістки. На порозі Ганна поставила йому глечик:

— Води — випий. І ще… — вона поклала в його долоню маленьку глиняну кульку, схожу на дитячий іграшковий горіх. — Це — з глини з-під Поворотного хреста. Суху змолола, замісила на меду й краплі масла. Покладеш першому.

— Кому — «першому»? — запитав він, хоча знав відповідь.

— Тому, кого першого назвуть. Нехай наш знак ляже перед словом.

На майдані люди стали півколом, не тісно — так, щоб залишився простір для ходи, для носилок, для слову пройти. На краю, біля жорен, розклали столики: хтось приніс кресало, хтось — ніж, хтось — жмутки льону. Все, що вчора було «для роботи», сьогодні стало «для прощання».

Писарко — той самий, що колись полюбляв рівні ряди цифр — стояв із берестяною дощечкою. Поруч — тонкий кілок і вуглик. Він писатиме, але сьогодні ряд його знаків буде не про товари, а про імена. Цифри розсипаються, імена тримають. В цьому — різниця між торгом і похованням.

— Почнемо, — сказав Тарас, і голос його не долетів до краю майдану — не тому, що був тихий, а тому, що люди почали прислухатися ще раніше, ніж він заговорив.

Старі жінки, котрі знали давні звичаї, стали перед рядом тіл. Одна несла миску з водою, в якій плавали гілочки полину. Друга — хліб, покритий тонкою скибкою солі. Третя — маленький горщик, у якому були змішані глина і золистий порох з горна: так у Синєборі робили «зв’язку землі й вогню» — щоби дорога небіжчика не була холодною.

Перше полотнище підняли разом — Ганна з тією старою, що тримала полин. Обличчя відкрили, як відкривають книгу — не рвучко, щоб не порвати сторінки. Молодий чоловік, вуси ще не повністю вросли в обличчя, очі заплющені — комусь жінка їх закрила ще вночі. Юрко стояв неподалік, щоки порожевілі не від холоду — від утриманого плачу. Це був його товариш зі стрільбищ — Данило, що сміявся голосно, а стріляв тихо.

— Данило-з Борової, — сказала стара, і голос її був, як нитка, якою підшивають одяг — тонкий, але міцний. — Син Катрі й зятя Семена. Робив колеса, кував клини, варив борщ, коли дружина у полі. Пішов за вал, щоб не пустити чужого.

Писарко вивів «Данило» на бересті. Ганна зняла з горнятка пальцем глину із золою, торкнулася чола, грудей, рук — як свого часу торкалася живого, коли вчилися «тримати косу рівно».

— Глина — щоб земля пам’ятала, — сказала вона. — Зола — щоб вогонь пам’ятав.

Тарас поклав поруч маленьку кульку з-під хреста. Вона впала на край полотна і покотилася, наче зернина. Він спіймав її і притиснув до складки. Долонь не тремтіла.

Другим відкрили того, кого ще вчора бачили на стіні, як він підпалював драбину: старий із твердим профілем — Левко-бондар. Йому було за п’ятдесят, але рухи в нього були легкі, як у молодого, поки не вдарило списом під ребро.

— Левко, — сказав Гнат, забираючи в нього з рук стару киянку. — Віддав те, що мав сильніш від багатьох — час. Бо довго жив, довго робив. — Він поклав київку на носилки. — Хай піде з тобою. Там теж треба буде стукати.

Назви лягали на бересту, як камінці на курган: Данило, Левко, Микита, Юр (його ім’я повторили двічі — і через те на бересті лишилася потовщена лінія, ніби вода там стояла). Не всіх можна було віддати цього ранку — двох ще мали встигнути відпустити рідні, що прийдуть із хуторів; одного — довше шукали між іменами: він був із прибулих, з тих, кого Поворотний хрест уводив до громади восени. Ім’я — Марко, син невідомого, чоловік Йовдохи. Писарко повів вуглем: «Марко — Йовдохин», і всі мовчки кивнули: так буде. У Синєборі не було «безродних».

Коли перший ряд імен заповнився, почалися хода — до місця між двома березами, де земля була м’яка, але не болотиста. Тарас ішов попереду, ніс перед собою біле полотнище з вишитою тонкою лінією горизонту — його Ганна підшила ще в дні, коли ходили до межі з білим знаменом. Тепер це полотно ішло разом з ними — не як виклик, як провідник.

Діти несли маленькі горщики з глиною, замішаною на воді з криниці. Кожен горщик — із іменем, написаним на дні: тонко, голкою. Вони не знали, навіщо, але міцно тримали. Жінки тягли до могил довгі полотнища — не для поховання, для тіні, щоб сонце не пекло облич, коли останні слова таїлися в горлі.

Пісня піднялася сама — без відмашки. Її завела сліпа Параска, котра ще за тих часів, як приходили чужі, співала дітям колискових, коли матерям було ніколи. Її голос був не дзвінким, зате як дерева — розлогим; він обіймав, навіть коли не хотів. У пісні були слова про хліб із солі, про воду, яку несуть удвох, про слід батька на снігу, котрий дитина накриває своєю малою ступнею, аби не згубити. Пісня не була для плачу — вона була для сили.