Глава 27 — Вилазка вночі

Ніч у Синєборі завжди пахла інакше, ніж день. Вдень повітря тримало на собі дим від кузні, запахи житніх печей, перегукування дітей. Уночі ж — тиша спліталася з вогкістю, а ріка піднімала над берегами туман, що огортав кожну хату мов чужа рука. Цього разу тиша була не тишею, а пасткою: за валом, у темряві, стояли чужі табори, й кожен знав — вони чекають.

Тарас сидів на кам’яній сходинці біля кузні. В руках тримав свій ніж, не для бою, а для звички: пальці ковзали по руків’ю, знаходили вибоїни, пам’ятали кожен слід. Поруч Сокол перевіряв тятива, торкаючись її так, наче слухав серце друга. Гнат мовчки перев’язував ремінь на плечі — так туго, щоб залишався слід. Вибрані люди стояли трохи осторонь: Остап, Юрко, ще кілька старших і двоє прибулих, які добровільно попросилися піти. У кожного в очах було світло від смолоскипів, але в тому світлі не було тепла. Лише готовність.

— Сьогодні ми не воюємо, — сказав Тарас нарешті. Його голос був глухий, але рівний. — Сьогодні ми дивимось. Очі — гостріші за ножа, вуха — важливіші за спис. Коли повернемось, розповість кожен. Бо хто бачить більше — той живе довше.

— А якщо не повернемось? — хрипко кинув один із прибулих.

— Тоді повернуться ті, хто повернеться, — відказав Тарас спокійно. — Але навіть один, хто побачить, буде вартувати більше, ніж десять, що стояли в темряві, мов глухі.

Сокол підняв голову:

— Йдемо через старий вихід?

— Так, — кивнув Тарас. — Через болото. Там їхні сторожі ходити не люблять: думають, що воно нас з’їсть. А воно наше. Ми з нього воду носимо, гриби збираємо. Ми знаємо його кроки. Вони — ні.

Хід починався за коморою, під старим каменем, який колись упав із валу. Його прикрили лозою, а під лозою була щілина, куди ледве пролазив чоловік. Усередині — вузький тунель, оббитий глиною. Стіни вологі, слизькі, але знайомі. Колись цей вихід робили діди — не для війни, а щоб тікати в разі пожежі. Тепер він ставав стежкою в інше полум’я.

Юрко перший проліз усередину. Його худорляве тіло ковзало, як риба. За ним — Остап, міцний і широкий, але вмілий. Кожен рух був тихим: ніхто не говорив. Лише подихи зливалися в один подих громади. Тарас ішов останнім, тримаючи ніж зубами, щоб руки були вільні. Він торкався стін долонями, наче перевіряв, чи ще живе ця земля. Жила.

Вихід вивів їх до очеретів. Там уже пахло болотом — кисло, терпко. Нічне повітря було важким, повним водяних ниток. У тумані місяць здавався розмитим вуглем. Люди розчинилися в цьому тумані, як тіні.

— Раз по раз, — прошепотів Сокол. — Нога за ногою. Де очерет — не шуміти. Де кочка — тримати рівновагу. Де вода — не булькати.

Вони йшли довго. Кожен крок здавався нескінченним, бо тиша глушила час. Кілька разів із темряви чулися звуки: хлюпіт риби, крик птаха, потріскування гілки. Усі завмирали, стискаючи зброю. Але то було життя — не смерть. Смерть чекала попереду.

Коли вони вийшли з болота, на обрії вже світилося вогнище. Це був табір ворога. Ряди смолоскипів, розтягнуті вздовж берега. Кілька шатер, що блищали полотном. Люди, що ходили туди-сюди. Слухалося навіть, як риплять їхні вози. Селяни завмерли, наче звірі перед полюванням.

— Скільки? — прошепотів Юрко.

Сокол прищурився. Його очі бачили краще за чужі.

— Дві сотні, — сказав. — Може, більше. Але це не головне. Головне — вози. Там харчі. Там зброя. Якщо їх спалити — їм буде боляче.

— Ми не палимо, — зупинив його Тарас. — Ми рахуємо.

Він упав на коліно й почав водити пальцем по землі. На глині швидко виростала карта: ріка, шатра, вогнища, вози, вартові. Решта дивилися, запам’ятовували. Бо пам’ять у такій справі була міцнішою за будь-який сувій.

Та раптом у темряві щось хруснуло. Один із ворогів вийшов із табору й пішов до річки. Його тінь тремтіла в світлі смолоскипа. Він піднімав штани, щоб сісти на березі. І тут Юрко не витримав: стріла його вже стояла на тятива. Очі палали.

— Стій! — прошипів Тарас, але було пізно.

Стріла свиснула й влучила в горло. Чужинець упав без звуку, лише хлюпнув у воду. Кров розійшлася темною плямою. На мить усі завмерли. Світ навколо став гострим, мов ніж.

— Тепер вони знатимуть, — тихо сказав Остап. — Ми вже не тіні. Ми — крик.

Тарас зціпив зуби. Він знав: назад дороги немає.Крик води проковтнув звук падіння, але табір зреагував, наче його вкусили: по наметах пробігла хвиля шурхотів, хтось ударив у залізну пластину — коротко-коротко й уривчасто, «двічі та пів», їхній звичний поклик. Тарас втиснув Юркову голову в мокрий очерет. Той дихав рвано й гаряче, як кінь після підйому.

— Дивись, — прошепотів Тарас майже беззвучно. — Живеш — коли бачиш.

Сокол уже працював. Камінчик із прив’язаною сухою стеблиною полетів у бік крайнього смолоскипа. Стук — і вогонь, ковзнувши, злизав траву там, де нікого не було. Двоє варти рвонуло туди. Ще двоє побігли до річки — на шум у воді. Табір, що хвилину тому дихав рівно, розсипався на нервові жменьки.

— На коліна, — шепнув Остап прибулому, що тремтів плечима. — Дихання в землю.

Вони поповзли вздовж осоки, тримаючи низько плечі. Передні — Сокол і Тарас — зупинялися кожні десять кроків: звіряли темп табору, ловили «порожні» проміжки. Там, де світло смолоскипів не встигало під ноги, починався їхній шлях.

Перший намет із білою клямкою на кілку — збруя. Пахло шкірою, жиром і конем. Сокол заглянув у просвіт і ледь усміхнувся плечима: на кілках висіли мішечки з жиром для осей — багато. «Вози підуть далеко», — мигнуло в нього. Він витяг із-за пояса вузенький кістяний клин і одним точним рухом втиснув його в горловину одного горщика з мастилом. Зігріється — і попливе. Колесо стане, ніби його затиснуло бур’яном. Помітять не одразу.

Другий намет — запас списів, списані мітки на древках: «ліва лава, третя звітка». Стандарти. Набір не для розбійників — для війська. Тарас торкнув пальцями різьби, раз-два — і вже відтворював у голові їхній порядок шеренг.