Глава 26 — Підземний хід

Ніч після першого штурму видалася безкінечною. Синєбор не спав — не від страху, а від того, що кожен у вухах ще чув удари по валу, крики знизу й тріск полін, які кидали у ворога. Вогнища біля хат не гасли, діти спали прямо на долівці біля печей, жінки нишком витирали закіптюжені руки, ніби хотіли стерти саму пам’ять про те, як вони кидали смолу у темряву.

Тарас обходив вал із Соколом і Остапом. Вогонь тлів у віхах, пахло горілим деревом і мокрою землею. Дехто з чоловіків сидів на колодах, приклавши лоба до колін, наче слухав землю — чи не йде знову. Але земля мовчала.

— Вони відступили, — сказав Остап, розтираючи натруджені руки. — Але не надовго. Завтра або післязавтра знову прийдуть. І прийдуть уже більшими силами.

— Або з іншим хитром, — додав Сокол. — Вони тепер знають, що ми не злякалися. Значить, битимуть не лобом, а боком.

Тарас не відповів. Його погляд ковзнув по темряві за валом. Він бачив, як ворог міг сховатися в тумані, як дим знову підійметься над рівниною. І думав не лише про битву, а й про те, що люди в селі не витримають довго, якщо ворог замкне всі дороги.

На ранок, коли ще лежав холодний туман, прийшов Юрко. Його обличчя світилася дивним вогнем — не страхом і не радістю, а тим, що буває, коли натрапиш на щось несподіване.

— Воєводо, — прошепотів він, хапаючи Тараса за лікоть. — Ходи, покажу.

— Що таке? — підозріло запитав Сокол. — Знову сліди?

— Краще. — Юрко кивнув. — Стара земля відкрилася.

Вони пішли за ним у глиб села, до західної частини городища, де між двома хатами заросла бур’яном стара загата. Колись тут стояв млин, але його змило весняною повінню. Відтоді місце заросло, й ніхто не чіпав його.

Юрко зупинився біля поваленого каменя. Під ним чорніла дірка. Звідти тягнуло вогкістю, болотом і чимось застарілим, ніби землею, яка довго не бачила світла.

— Тут? — Сокол нахмурився. — Діра в землі — і що?

— Не просто діра. — Юрко засвітив смолоскип. — Там хід. Камінь відвалився, і я глянув. Стіни — обкладені. Старою цеглою, ще не нашою. Там можна йти.

Тарас присів навпочіпки. Він торкнувся вогкої цегли й відчув під пальцями рівні грані, яких не робили в їхньому поколінні. Там унизу справді йшов хід. Темний, вузький, але рівний.

— Куди веде? — спитав Остап.

— Я зайшов трохи, — зізнався Юрко. — Десь із півсотні кроків. Там пахне болотом. Значить, вихід — десь у низинах.

Сокол загарчав:

— Добре, якщо вихід. А якщо пастка? Якщо це старе лігво, де тварюки жили?

— Ні, — заперечив Юрко. — Стіни людські. І дах тримається. Це робили ті, хто вмів.

Тарас довго мовчав. У його голові бився вибір: залишити хід у таємниці, щоб не розбурхати людей, чи використати його.

— Це може бути нашою силою, — нарешті сказав він. — А може — нашою загибеллю. Якщо ворог дізнається, що є підземний вихід, він скористається перший.

Остап стискав пальці, наче міряв ними невидимі карти.

— Якщо це вихід у болота — можна робити вилазки. А ще — вивести дітей, якщо буде край.

Сокол зітхнув.

— Якщо буде край, дітей уже не врятуємо. Їх треба берегти зараз, тут. Але вилазки… — він глянув на Тараса. — Ти сам розумієш: як тільки хтось піде тим ходом, таємниця перестане бути таємницею.

Тарас дивився у темряву отвору. І відчував: саме тут починається нова частина їхньої боротьби. Не тільки відкритий бій на валу, а й темна стежка, що ховається під землею.

— Закладемо двері, — вирішив він. — Камінь лишимо, але зробимо заслін. Лише найближчі знатимуть. І тоді вже вирішимо: чи це шлях у волю, чи пастка.Сонце ще не встигло піднятися, коли Тарас зібрав Сокола, Остапа й Юрка біля входу в хід. Камінь уже посунули вбік, смолоскипи палали тьмяно. Вогкість облизувала ноги, запах глини й болота лоскотав ніздрі.

— Далі підемо ми четверо, — сказав Тарас. — Інші хай тримають варту на валу. Якщо не вернемось до полудня — засипати вхід.

Ганна стояла поруч, але мовчала. В її очах було більше, ніж слова: страх, злість і водночас упертість. Вона простягла Тарасові вузлик із сухим хлібом і бурштиновим талісманом, що носила від матері.

— Щоб дорога знала, куди тебе вернути, — сказала тихо.

Вони ввійшли в темряву. Спершу хід ішов рівно, стіни — цегляні, під ногами — волога земля. Краплі падали зі стелі, відлуння множило кроки так, ніби за ними йшло ще кілька людей.

— Тут давня робота, — прошепотів Остап, торкаючись стіни. — Не наші руки. Може, ще з тих часів, коли тут князівські укріпи були.

Юрко йшов попереду зі смолоскипом. Вогонь відбивався на мокрих стінах, і кожна цеглина здавалася живою.

Через півсотні кроків хід розділився. Ліворуч — вузький лаз, з якого тягнуло сирістю, праворуч — трохи ширший, сухіший.

— Куди? — спитав Сокол.

— Сухий шлях веде вище, — відповів Тарас. — Сирий — до боліт. Але перевіримо обидва.

Вони рушили сухим ходом. Там стіни швидко змінилися: цеглу замінили дикі камені, складені навалом. Повітря стало важчим. За кілька кроків Тарас зупинився: під ногами — стара пастка. Колода зі шипами, прихована в ямі, досі чекала на когось.

— Хтось охороняв цей хід, — буркнув Сокол. — І давно.

— Або хотів, щоб ним не йшли, — додав Остап.

Вони обережно обійшли пастку й пішли далі. Незабаром уперлися в замуровану стіну. На камені були подряпини, ніби хтось пробував колупати. Але марно.

— Сюди не підемо, — сказав Тарас. — Вертаємось до сирого.

Лаз униз виявився слизьким і важким. Вода хлюпала під ногами, а смолоскип чадів. Але запах болота ставав виразнішим. І раптом у темряві почувся звук — тихе дзюрчання.

— Це струмок, — зрадів Юрко. — Він виведе нас надвір.

І справді, за кілька десятків кроків вони вийшли до розширення. Там стеля провисла так низько, що довелося нагинатися. Попереду чорнів отвір. Звідти дув сирий вітер і чути було жаб’яче кумкання.

Вони вилізли надвір. Перед ними розкинулося болото — туманне, з рідкими вербами й очеретом. Сонце щойно підіймалося, і біля самої межі туману видніли сліди — чіткі, важкі, від багатьох ніг.