Глава 25 — Перша облога Синєбору

Світанок у Синєборі цього разу не приніс тиші. Небо було низьке, наче хмари спеціально зійшлися над валами, щоб чути подих людей, які готувалися до першого справжнього випробування.

З вечора в селі ніхто не спав спокійно. Біля печей горіли вогні, жінки кип’ятили смолу, хлопці тягли в’язки мокрої соломи для вогневих заслонів. Усі знали: ворог близько. Розвідка Сокола підтвердила — рудоборські дружини рушили на Синєбор.

Тарас ще вночі обійшов усі двори. Він не кричав і не підганяв — лише дивився в очі й говорив кілька слів: «Тримайся поруч», «Не бійся шуму», «Стріла летить швидко, але слово летить швидше». Його слухали уважно — навіть ті, хто ще вчора сумнівався, чи варто йти за ним.

На валу поставили варту. Дорослі тримали списи, молоді — луки. Старі й діти теж мали роботу: носили воду, підливали смолу, підтримували вогнища. Усі відчували: сьогодні ніхто не має права бути осторонь.

Перед світанком земля здригнулася. Спершу подумали — грім. Але потім здригнулося ще раз, рівно, важко. То йшли вони. Рудоборські.

Сокол підняв руку, змушуючи всіх замовкнути. І тиша відразу заповнилася новим звуком — тупіт сотень ніг. Земля гуділа, наче казан, у якому закипає щось темне й небезпечне.

З-за пагорба виринули перші ряди. Щити високі, списів — море, над ними тріпотіли смолоскипи. Це ще не вся сила, лише передовий загін. Але навіть цього було досить, щоб серця в грудях у селян стиснулися.

— Стіймо, — сказав Тарас. Голос його був рівний, і саме це додало людям сили. — До пострілу. Разом.

Юрко, ще зовсім молодий, стояв поруч і так тиснув лук, що пальці побіліли. Поряд Ганна тримала глечик зі смолою. Вона не мала зброї, але мала рішучість, якої вистачало, щоб підтримати цілу лінію воїнів.

Перші вороги підійшли ближче. Стіна щитів, за ними — драбини, ще далі — важкі колоди для тарану. Ішли рівно, мов один організм, і це було страшніше за їхні крики.

— Раз… два… три! — скомандував Сокол.

З валу випустили десятки стріл. Повітря засвистіло, кілька рудоборських упало, але більшість прикрилися щитами. Відповідь прийшла миттю — їхні стріли вдарили по частоколу, і дерево затріщало. Одна дошка вилетіла, хтось закричав від болю.

— Тримати! — гримнув Тарас. — Вогонь!

Ганна перекинула глечик, і густий потік смоли розлився по драбині. Полум’я спалахнуло, і ворог уперше загув від крику. Один з драбинників упав униз, охоплений вогнем. Люди на валу закричали теж — але їхній крик був іншим, криком сили. Вони вперше побачили: можуть бити.

Але ворог не зупинявся. Колоду для тарану вже підкотили до брами. Там чекав Гнат із молотом. Його удари були короткі й страшні: колода відскочила, нападники посипалися назад. Але за першими йшли другі.

На південному боці драбини все ж закріпилися. Ворожа рука вже вчепилася за край валу.

— До мене! — крикнув Остап. Він кинувся вперед і розітнув пальці ворога ножем. Крик унизу змішався з ревом бою. Драбину облили смолою, й вона впала разом із людьми.

Бій набирав силу. Земля гуділа, повітря було густе від диму й крику. Синєбор тримався. Але кожна хвилина здавалась довшою за рік.Коли перші хвилі ворога відкотилися, селяни ледве встигли перевести подих. Але тиша тривала лише мить. З-за пагорба вийшли другі ряди — цього разу з більшими драбинами, з таранними возами та навіть щитами, обтягнутими сирою шкірою, щоб не горіли.

— Це тільки початок, — пробурмотів Сокол, вдивляючись у темряву. — Вони пробують, де ми тріснемо.

Тарас кивнув. Його погляд ковзнув по валу: обличчя людей, спітнілі, але тверді. Не було крику, не було паніки. Лише тяжке очікування.

Ворог підкотів другий таран. Цього разу їх прикривали з боків щитоносці. Удар був сильніший: браму здригнуло, а дерево завило, як живе.

— Гнате! — крикнув Тарас.

Коваль із двома хлопцями вчепився в поперечину, тримаючи браму зсередини. Кожен удар тарану віддавався в руках, у зубах, навіть у кістках. Гнат стиснув зуби, не пускаючи ані кроку.

На південному валу рудоборські вже закріпили три драбини. Одну підпалили, друга впала, але третя трималася. І по ній полізли відразу четверо.

— До мене! — знову крикнув Остап.

Він перший зустрів ворога. Його ніж уп’явся в шию одного, другий упав від удару колоди, що її кинув Юрко. Але двоє таки дісталися валу. Один ударив списом хлопця поруч, і той звалився на поміст. Крик розітнув повітря, але не зламав людей. Ганна кинулася тягнути пораненого, а решта стали пліч-о-пліч проти двох чужих.

Сокол пустив стрілу з вежі. Вона влучила в шию одного з нападників. Другий завив, замахнувся сокирою, але Юрко, втративши страх, рубонув йому по руці. Кров бризнула, і ворог покотився вниз, грюкаючи об щаблі.

— Тримати! — кричали по всьому валу.

Полум’я, крики, тріск дерева. Синєбор уперше відчув справжню вагу облоги. Але ще більше відчув, що стоїть.

Ворог відступив, залишивши під валами драбини й мертвих. Село дихало важко, наче після довгого бігу. Але це було лише переддихання. У темряві вже гуркотіли нові вози, і їхній гул був важчий, ніж перший.

Тарас подивився на своїх. У його очах блищав не страх і навіть не злість — блищала упертість.

— Вони думають, що ми хатка з дерева. А ми ґрунт, — сказав він. — Ґрунт не палять. Ґрунт стоїть.

Люди слухали й вірили. І навіть коли новий гуркіт підійшов ближче, вже не було того холоду, що зранку.

Синєбор прийняв свою першу облогу.Другий штурм почався не кроками, а димом. Зі схилу, де ще вчора паслися коні, тепер котилися оберемки сирої трави й гілля, запалені зверху. Вітер гнав дим прямо на стіни Синєбору, і вже за кілька митей ніч стала жовта й задушлива.

— Вони хочуть, щоб ми задихнулися, — прошепотів Юрко, притискаючи рукав до лиця.

— Вони хочуть, щоб ми втратили очі, — відказав Сокол і зник у диму, наче саме в ньому народився.

Ворог ішов під прикриттям завіси. Чули удари таранів, чули, як метал рипів по дереву. Дим змішував крики з тріском. Люди на валу кашляли, але не сходили зі своїх місць.