Глава 24 — Таємний суд

До ночі добігали не годинники — роботи. У дворі Гната ще довго дзвенів молот по тятиві кліщів: кував не зброю — засуви. За шорсткими дошками старої комори на задньому куті Синєбору сидів, притулившись спиною до стіни, чоловік у темній свиті. Руки зв’язані простим, але міцним конопляним шнуром; на зап’ястках — дрібні чорні смуги, як від вугілля або чорнила. На колінах у нього лежала тонка дерев’яна дощечка з вирізаними подряпинами — вже порожня: знаки зішкребли ножиком і кинули в горно, щоб пішли димом без сліду. Варта змінювалася часто, і кожна зміна повторювала коротку настанову:

— Не говори з ним першим. Воду — з відра, не з глека. Двері — на два болти.

Полум’я в світильнику біля кутка то підгиналося, то сміливіло — тягнулося до свіжого повітря, що сочилося крізь щілини. За дверима, на холодній землі, стояв Сокол. Слухав не людину — дім: як потріскує смола на брусі, як дихає вогонь у жмені лампадної олії, як сніг шурхотить під черевиками вартових. Коли Гнат приніс новий засув, Сокол коротко кивнув:

— Дякую. Сьогодні ніч має стояти, як кілок.

— Ніч стоїть, коли люди не хитаються, — буркнув коваль і глянув на двері. — А люди в нас різні.

— Тому й збираємо суд, — відповів Сокол.

До кузні сходилися не як на видовисько — тихіше. Кожен ніс щось своє: старий десятник — потріскану рахівницю, бо він з нею звик думати; Ганна — хустку з кутом, пришитим білою ниткою; Писарко — колоду тонких берестяних смужок, хоч і знав, що писати сьогодні не захочуть; Роман-купець — дві вузькі торбини з сіллю: «на стіл», — сказав і поклав, як кладуть скло від вітру. Молоді трималися ближче до дверей; у деяких в очах — ображений жар, який часто любить знайти простий вирок.

Тарас сидів осторонь, під ледь притухлим горном. На столі перед ним — смолоскип, дві важкі цвяшки, біла полотнина, дерев’яна клямка і глиняний кухоль з водою. Складав порядок сам, щоб порядок складав інших.

— Хто свідчитиме перший? — спитав тихо, коли всі стали.

— Я, — вийшов Остап. Зупинився не посередині — трохи ліворуч, щоб не затуляти вогню. — Побачив його в тіні комори, коли ще ніч не впала. Ходив не як наш — ступаєш, а п’ята малює довгу риску. У нашого чобота п’ята ширша й м’якша. Попросив води. Сказав, що з дороги. У торбі — ножик тонкий, як для писаря, і оця дощечка. На дощечці — зарубки: дві короткі, одна довга, потім «пів». Наші так не рахують. Так рахують там, де люблять двоюрити.

— Бачив лищики смоли на рукавах? — спитав Сокол.

— Бачив, — кивнув Остап. — Але не нашої. Наша пахне теплом. Ота — наче кисла. І ще — на пальцях не мозолі від віжок, а темні під нігтями, як у того, хто часто водить голку по шкірі чи перо по дощечці.

— Дякую, — сказав Тарас. — Сідай.

Ганна поклала на стіл свою хустку. Не розгортаючи, поклала просто так — куточком білої нитки до світла.

— Я дивилася на нього, — почала без прикрас. — Не як на ворога і не як на бідного. Як на предмет роботи. На чоботі ліва шнурівка зав’язана «петлею в петлю», права — «петля в вухо». Так в’яжуть ті, хто вчаться у дорозі — переймають у різних. На зап’ястках — чорне не від кіптяви: кіптява лишає м’яке. Це — сухо. Тобто, чорнило. Писар. Але плечі — тримаються рівно, як у того, хто робив муштру. Значить, не простий писар. Очі — ходять, але не рвуться. Боюсь не того, що він зробить ножем. Боюсь того, що він наламає нам в головах, якщо ми самі собі дозволимо.

— Так і передай моїм, — гмикнув Гнат. — Хай голови тримають у міцній оправі, а не в глиняній.

— Передам, — кивнула.

— Клич, — сказав Тарас до вартового.

Привели. Чоловік ішов рівно, не спотикаючись об поріг, хоча той — непростий, старий, перекошений. Зупинився сам, за два кроки від столу, наче знав міру. Він був не старий і не молодий, з того віку, коли руки вже не тремтять, а очі ще не змирилися. На щоці — вузький шрам, але не бойовий: тонкий, як від нитки, коли вітер різко шарпнув суху мотузку.

— Як звати? — спитав Тарас.

— Хто питає?

Гнат хмикнув і зробив півкроку — не до нього, до ковадла. Ковадло відгукнулося глухо — звук став у грудях.

— Питає той, хто тримає двері, на які ти вчора поклав руку, — рівно відповів Тарас. — Ім’я.

— Яр.

— Чиє?

— Моє.

— Родове — чиє?

— Не вашого роду, — відрубав. І усміхнувся холодно, але на край губи набіг нерв.

— Добре, — сказав Тарас. — Я не збираюся витискати з тебе все за раз. Скажу так: у нас суд. Не те, що «б’ють і питають». Скажеш сам — візьмемо як слово. Збрешеш — перевіримо руками.

— У вас гарна кузня, — ледь повернув голову Яр. — І гарні ключі. Вмієте тримати двері. Але двері не відчиняють слово, вони відчиняють поріг.

— У нас слово і двері — разом, — відказав Гнат.

— Добре, — втрутилася Ганна. — Яр, ми тебе взяли біля комори з ножем і дощечкою. На дощечці — знаки варти і доріг. Ніж — не наш. Ти або називаєш, хто дав тобі роботу, або ми приписуємо її за твоєю мовчанкою тим, кого самі вважатимемо.

— Ви вчите мене боятися не меча, а вашого уявлення, — промовив він майже із захватом. — Мудро. Але я не прийшов сюди за власною волею. Я прийшов, бо мене послали.

— Хто? — Сокол кинув слово, як коротке списо.

— Лад, — відповів Яр. — У нас так називають тих, хто любить порядок більше за людей. Вони рахують: скільки рук, скільки луків, скільки диму з печей. Я рахував для них. Бо якщо не я — хтось інший. А в мене… — він провів пальцем по шраму на щоці. — Там двоє. Якщо я не повернуся — не знаю, чи вони прокинуться завтра.

— Очі у тебе сухі, коли ти це кажеш, — тихо мовила Ганна. — А той, у кого «дві душі вдома», говорить так, ніби кістка в горлі. У тебе кістка — не там.

— У мене кістка — у вас, — усміхнувся краєчком. — Я не проситиму жалю.

— І не отримуватимеш, — обрубав Остап. — Тут не жаліють. Тут міряють.

— Поміряйте, — Яр підвів голову. — Питайте, що знаєте.

Тарас відсунув воду, поклав долонею білу полотнину, не розгортаючи.