Глава 23 — Повернення загону Сокола

Біля вечірньої межі, коли небо вже не синє й не чорне, а з попелом по краях, над валом ударив умовний такт — раз—довго—раз. Вартові на воротах відповіли тим самим, і з темряви, мов з мокрої вовни, вийшли люди. Не лавою — ниткою, що тримається, поки не розпустили край. Першим ішов Сокол. На плечі — лук без тятиви, за поясом — ніж у закіптюжених піхвах. На щоці — смуга засохлої крові, не своєї. За ним — десяток змучених, із перев’язаними руками, з очима, що світять з глибини, наче жарини, які не встигли пригасити. Двоє несли ноші: на них — хлопчина з продірявленим плечем і старший, якого морозяний вітер вже «узяв» за губи синьою ниткою. Іще двоє тягли між собою невисокого чоловіка в темній куртці — руки зв’язані спереду, але пальці не спокійні: то зводилися в кулак, то розтулялися, ніби він і в кайданах шукав клямку.

Ганна першою опинилася на воротах із гарячою водою та чистою рядниною. Вона не питала, скільки загону лишилось — очі вже порахували. Вона не питала, що сталося — чутливий до диму ніс уже знав: смола, мокра трава, кінський піт, трохи запеченого металу — значить, рвали «дихання табору», а не брали вал в лоба. Вона тільки торкнулася плеча Сокола й мовила рівно:

— У ковальню. Поранених — сюди. Цього… — кивнула на зв’язаного, — в комору біля млина. Варта — подвійна, двері — на tie-замок.

Сокол не всміхнувся, але шия в нього розслабилася — знак, що «його почули». Він ще раз оглянув тісний двір і нарешті підвів очі на Тараса, що зійшов із вежі:

— Приніс язика. І вісті. Обидва — не легкі.

— У кузню, — сказав Тарас. — Слово — там. Кров — у Ганни.

У ковальні було тепло не задля затишку, а для правди: жар знімав із людей «ніч», і речі ставали такими, які є. Гнат витяг із горна розжарений клин, ударив раз — і відставив молот: мовляв, сьогодні головний інший метал — людський. Усі зібралися коротко: Остап, Мирон, Юрко, Писарко, староста, двоє молодих десятників і пара прибулих, яких уже не називали прибулими — бо вже «взяли на себе вагу».

— Кажи, — кивнув Тарас.

Сокол поклав на стіл вузьку дощечку з зарубками. Дерево було темне й тепле, по краях — сліди смоли, а поперек — обпалена лінія.

— Схід. Далі, ніж ми ходили раніше, — почав він без розгонів. — Там, де сухі місця між двома ярами сходяться клином до ріки. Їхні вози стоять у три поля. На ніч — гаснуть, але не всі. Кожен третій — лишають «на світло», і світло не для людей, а для тіні від шатра — міряють її довжину. В таборі — теслі й ковалi. Точать і підтягують обручі на великих колесах. Не обозні. Осадні.

— Скiльки? — коротко староста.

— По вогнищах — півтори сотні чоловіків на «ручній» справі і ще… — Сокол на мить примружився, наче слухав. — Щонайменше три сотні списів і щитів. Десятки коней із «гарячими» підковами, але не для рейду — для підвоза. У них є короткі колоди, перев’язані сирицею, — це під помости. Є «кидальні» камені — мружені, шліфовані. Я бачив, як вони зливали в мішках мокрий пісок, — це для валів. До річки вони стягують човнові половинки й міряють канати. Їм треба переправа «не для ночі», а для дня.

— Вежі? — спитав Юрко тихіше, ніж хотів.

— Кострубаті «ходові» ослони. Поки — без даху. Але на возах — обручі й латки. Два дні — і буде дах, якщо їх не переб’ють.

— Ти казав «язик». Хто? — озвався Мирон.

Сокол двома пальцями підсунув дощечку ближче до краю столу, наче відсував із неї ще не сказане.

— Ліхтарник і писар у одній шкурі, — стисло. — Він водив хлопців між вогнями, щоб світло «стояло, як у них заведено — двічі». Ми взяли його, коли він збирав скляні рамки. У нього — свисток із кістки й дощинка для зарубок. Молиться не до бога, а до рівної лінії.

— Де він? — спитала Ганна, яка щойно зайшла, витерши руки до чистої полотнини.

— У млиновій коморі. Тихо йому там не буде: млинове колесо говорить про воду, яка тече навіть уночі.

Тарас торкнувся дощечки й перевів погляд на Сокола:

— Втрати?

— Троє. Один — у воду, ми не знайшли. Двоє — на руках. Принесли. У того хлопця — плечем пройшло, житиме. Старший — чи витримає, Ганна скаже. Ми не «ламали» їхні шатра — рвали канати. Вони дрижать, якщо їх потягти в певний бік. Я хотів ще, але земля сказала: досить.

— Чому земля? — не втримався Юрко.

— Бо починає грузнути. Осінь утягнула воду під низ, мороз тримає верх, але не до кінця. Коли під такий верх ставиш важке — воно танцює. Вони цього ще не знають, і це наша пісня.

Гнат, який мовчки слухав, заговорив так, ніби продовжив удар молота:

— Я зроблю «клюки» з кованими зубами, щоби защепляти їхні драбини й тягнути з валу. Потрібні граблі з довгим хребтом — у дві руки, щоб накинути на обруч і рвонути. Ще — «собачки» на канати. Дайте мені три пари гарних рук і добру сиру шкіру.

— Отримаєш, — сказав Тарас. — Писарко, облік заліза — до ночі. Сміття на подвір’ях — під мітлу й на сушню: будемо палити не хмиз, а дим. Дзеркала — міняємо місцями. Нехай їхня звичка знову спіткнеться. Соколе, покажеш місця, де вони «міряють день». Ми поставимо ніч — там, де в них день.

— Іще, — додав Сокол. — Вони притягли короткі «глухі» щити. Це не до валу, це до воріт. Їм сказали, що тут ворота не в центрі, а в лівому плечі. Хтось їм «каже». Або здогадались.

Остап, що не любив довгих міркувань, присунувся ближче:

— Я поведу гурт на ліве плече. Не на ворота — на доріжку до них. Землю порізати «віночками», щоби нога впадала. І качки — дерев’яні, оброслі глиною. Понесуть — і стануть важчі.

— Роби, — коротко Тарас. — І без геройства. Геройство нам стане в пригоді в останній день, а не зараз.

Ганна стояла, склавши руки, і в очах у неї було не м’яке, а тверде тепло — таке, що печі на нього рівняються. Вона сказала тихо:

— Я підніму «жіночі вуха». Там, де вогні йдуть не як завжди, де хтось носить вузли не туди, де дитина раптом має нові черевики — всі ці дрібниці скажуть більше, ніж чоловіча рада. Якщо з лівого плеча поведуть — ми побачимо по хатах.