22 главу — Розкол серед союзників

Вітер з ріки приносив запах сирості й диму, немов нагадуючи всім у Синєборі, що світ за стінами не заспокоївся після підпалу складів, а лише розбурхався ще дужче. Небо було низьким, важким, і навіть сонце не сміло пробиватися крізь сіру млу. Люди ходили похмурі, у кожного в очах світилася одна й та сама думка — «що буде далі?». І коли староста покликав старійшин на раду, то ніхто не здивувався: настав час вирішувати, чи справді громада має сили вистояти, чи ж пора шукати милості в Рудоборі.

Хата, в якій зібралися старійшини, була просторою, але тепер здавалася затісною. Кожен приніс із собою власний тягар сумнівів і гніву. Дехто з сіл прибродних сидів, опустивши очі, інші, навпаки, палко озиралися довкола, немов готові кинутися в суперечку ще до початку. Тарас, мовчазний і напружений, стояв збоку, не сідав, хоча йому пропонували місце. Він звик бути там, де слова переходять у діло, але цього разу розумів: від цієї ради залежатиме доля всієї землі.

Першим заговорив Остап, сивочолий і твердий, як дуб. Його голос звучав рівно, але в ньому чулося щось холодне.

— Браття, ми вже втратили забагато. Вороги сильні, їхнє військо — як темна хмара, що сходить на наші береги. Ми можемо триматися ще день, ще тиждень, але чим це скінчиться? Знову могили, знову сироти. Чи не краще нам самим піти до князя Рудобора, схилити голови й домовитися? Заплатимо данину — і залишимося живі.

Його слова впали, мов камінь у криницю, і хвиля напруги пішла по хаті. Хтось закивав, хтось зціпив зуби. Молодші з воїнів, що сиділи при стіні, тільки глухо пробурмотіли: «зрада».

Тоді піднявся Ярема з села за болотом. Тонший, хитріший, очі його блищали недобрим вогнем.

— Остап має рацію, — заговорив він. — Я бачив, як горів наш обоз. Я чув крик жінок, коли вороги різали тих, хто вірив у захист Синєбору. А що нам тепер? Ще раз повірити? Ще раз кинутись під мечі? Скільки ще ми повинні втратити, щоб зрозуміти: нас кидають на смерть? Князь Рудобора хоче лишень, щоб ми визнали його силу. Хіба це гірше за могили наших дітей?

Тоді в хаті здійнявся гомін. Одні підтримували Ярему, інші лаяли його, називаючи боягузом. Тарас і далі мовчав, але в його грудях клекотіло. Він знав, що такі слова небезпечні не менше за вороже військо: розкол зсередини завжди нищить швидше, ніж стріли чи мечі.

Коли шум стих, підняв руку староста. Він був старий, його голос трішки тремтів, але в очах лишалася ясність.

— Ми зібралися тут не для того, щоб сваритися, — сказав він. — Ми маємо вирішити, хто ми є. Чи ми — громада вільних людей, що стоїть за свій ґрунт і кров, чи ми — підданці чужого князя, який завтра вимагатиме ще й наших жінок і дітей?

Його слова підтримали декілька старійшин, але знову піднявся крик:

— А якщо завтра нас усіх виріжуть?

— А що дасть твоя мужність, коли не лишиться кому жити?

Тарас нарешті ступив уперед. Його голос був низький, але кожне слово падало, мов удари молота.

— Ті, хто хоче здатися, хай скажуть це відкрито. Не за спинами, не шепотом, а тут, перед усіма. Бо зрада, народжена в темряві, вбиває швидше за меч. Ми можемо впасти, можемо полягти всі до одного, але якщо ми віддамося ворогу без бою — наші діти знатимуть тільки рабство. І навіть могили нам не залишать.

Його слова зустріли гомоном. Хтось вигукнув «правильно!», хтось лише похитав головою. Але в хаті знову здійнялася хвиля суперечок. Одні кричали про волю, інші — про виживання. Лише одне було зрозуміло: громада вже не єдина.Коли суперечки досягли свого піку, в хаті здавалося, що самі стіни гудуть від людських голосів. Старійшини перекрикували один одного, молодші воїни стискали кулаки, а жінки, що сиділи біля печі, відводили очі, щоб не бачити цієї ганьби.

— Рабами краще жити, ніж трупами в землі! — зірвався Ярема, ударивши кулаком по столу так, що розхлюпалося вино. — Ви називаєте мене зрадником, та я лиш хочу, щоб діти наші жили. Хай хоч під чужим князем, але жили!

— Жити в кайданах — це не життя, а гниль! — вигукнув хриплим голосом Мирон, старий вояка, який пройшов не одну битву. Його обличчя було посічене шрамами, очі горіли, немов у молодого. — Чи забув ти, як колись такі самі «князі» забирали наших жінок собі в світлиці, а чоловіків гнали на роботи? Чи того ти хочеш для свого роду?

Гуркіт голосів знову здійнявся. Тепер люди не лише кричали, а й хапалися за ножі, які звично носили за поясами. Дехто вже підвівся з місць, готовий кинутися на свого ж сусіда.

Тарас ступив уперед, і всі помітили, як його рука лягла на руків’я меча. Він не витягав його, але сама ця тінь загрози змусила багатьох замовкнути. Його погляд ковзнув по обличчях — і кожен, на кого він падав, опускав очі.

— Досить, — промовив він рівно, але в його голосі відчувалася криця. — Тут ворога більше, ніж за стінами. Тільки там він приходить зі списами й вогнем, а тут — з вашими ж язиками. Ви хочете зрадити? То зробіть це відкрито. Вийдіть із села, йдіть до князя Рудобора, поцілуйте йому руку. Але не чіпайте тих, хто стоїть за своє. Ми — не діти й не баби, щоб жалітись на долю. Ми — Синєбор. І хто цього не розуміє, той не наш брат.

У хаті повисла тиша. Чути було лише, як у печі тріщали поліна. Тарас дивився в очі Яремі, і той відвів погляд першим.

Староста піднявся з лави, сперся на ціпок.

— Ми почули одне одного, — сказав він, повільно вимовляючи кожне слово. — Хай громада вирішить. Хто за те, щоб здатися Рудобору?

Лише кілька рук піднялося. Несміливо, наче самі тремтіли від власного рішення.

— А хто за те, щоб стояти?

Цього разу руки піднялися дружно, і навіть молоді воїни, що мовчали досі, підвелись на ноги.

Староста кивнув.

— Тоді так і буде. Але пам’ятайте, що тепер ми всі зв’язані однією долею. Хто піде проти — той ворог.

Слова його були жорстокими, але інакше й бути не могло. Бо війна вже йшла, і половинчастих рішень у ній не існувало.

Тарас вийшов надвір першим. Небо вже темніло, вітер із ріки ніс холод. Він відчував, що ця перемога — лише тінь справжньої битви, яка ще попереду. Бо розкол не зник, він тільки пригас. І в потрібний момент язики, що сьогодні кричали про «життя під чужим князем», знову піднімуться. І тоді доведеться вирішувати вже не на раді — а мечем.Коли рада закінчилася й люди розійшлися, село ще довго гуло, наче вулики. Біля тину гуртувалися чоловіки й жінки, переказували слова старійшин, кожен додавав щось від себе. Одні повторювали твердо: «Стояти будемо», інші зітхали: «Дурні, усіх нас тут покладуть».