Глава 21 — Засідка біля Великої Броди

Ріка дихала холодом так рівно, наче в неї було серце. Над плесом висів низький туман — не щільний, а в’язкий; він чіплявся до крони верб і до вусів людей, що сиділи в кущах, захлинаючись терпким запахом вільхової кори й моклої трави. Вода шуміла між кам’яними студнями броду — тим самим глухим голосом, який знали ще діди. Коли стоїш тут на світанку, голос ріки зливається з ударами твого серця; і важко розрізнити, де закінчується вона, а де починаєшся ти.

Тарас стояв на коліні в невисокій ожиці, стискуючи долонею землю, щоб відчути вібрацію кроків, перш ніж їх почують вуха. Вночі вони з Соколом ще раз перейшли брід наосліп — на дотик і пам’ять — і знову розклали в головах карту глибини: тут кам’яна гряда, там западина, за нею — піщаний язик, куди завше ставить ногу той, хто не знає течії. Від язика праворуч лишився вузький прохід на дві людини — вони звузили його вчора, набивши у воду ряд дерев’яних кілків і прив’язавши до них плескаті міхи з глиною, аби вода грала об них і тягла ногу вбік.

— Раз—довго—раз, — ледь чутно шепнув Сокол, доторкнувшись плечем. Такий самий знак відповіли дві темні постаті на правому краї засідки. Лівий край мовчав — там сидів Остап із хлопцями, обмацуючи вогкі тятиви. Фактично ніхто не дивився на воду: очі шукали руху в тумані, вухо ловило ритм, а ноги пам’ятали, куди ставати, коли треба буде котитися вниз і так само нещадно й безшумно відступати назад.

Ганна була тут же — не в першій лінії, а трохи вище на схилі, біля невеликого заглиблення, куди вже звечора стягнули чисту воду, сухі ганчірки, дві миски із солоним відваром і глетик маковиння. Вона не любила дивитися на ріку перед боєм — казала, що вода забирає очі. Тому дивилася на руки — свої й чужі, перевіряючи вузли на пов’язках і те, як люди тримають зброю: «Не стискай так міцно, пальці здерев’яніють тоді, коли треба буде зробити другий рух», — шепотіла одному; «Поклади долоню вище — спис стане продовженням плеча», — іншому.

— Дихаєш? — запитала вона Тараса, коли він спустився з гребеня на крок до неї.

— Дихаю, — відповів і всміхнувся краєчком уст. — Сьогодні ріка має заговорити не лише нами.

Сокол, що стояв поруч, лише кивнув. Його погляд ковзав по білій смузі туману, ніби він читає невидимі літери. Вночі він і двоє хлопців поставили ще дві «мовчазні речі»: підв’язані до кілків колоди, що лежали на дні; досить було підсмикнути тонку линву, аби течія підняла їх, наче темних риб, і кинула просто в коліна тому, хто йшов убрід щільним строєм. Не битися за всяку ціну, а вдарити в крок — у ритм — і вибити з нього.

— Прийдуть, — тихо мовив Гнат, що підійшов і опустив на землю коротку цеберку з водой. — Після вчорашнього вогню під ребрами вони або стануть обережніші, або захочуть швидкої відповіді. І те, і те — наш хліб.

У Гната в руках був новий «інструмент» — короткі гаки з кованими зубцями. Їх не робили для того, щоб рвати живе тіло; ними підхоплювали щити, збивали з колін, затягали в бік обвислі шкіри й ремені. «Чужого не треба торкатись руками більше, ніж годиться», — сказав він, коли вчора увечері роздавав ці гаки хлопцям. — «Руки нам потрібні після бою».

Перший звук прийшов не з води — з лісу на протилежному березі. Там чиїсь коні важко переступили коріння, і деревина щось сухо скрипнула під підковою. Потім — далекий металевий цокіт, притиснутий глиною туману. Тарас підняв долоню: «ще не тепер». Під пальцями землі він відчув інший, тонший ритм: легкі кроки попереду важчих. «Вивідка», — подумав. — «Правильно. Не сліпі».

Вивідців було троє. Вони вийшли з туману, як виходять думки, що довго не давалися — відразу зрозумілі. Чорні накидки, зав’язані низько, щоб вода не тягла вбік; короткі копія на ремені; ножі не на поясі, а на передпліччі — щоб можна було різко збити чужу руку; на ногах — обтягнуті мокрим шкіряним футляром підкови, які не цокають на камені. Один опустився на одне коліно і кинув у воду тонкий трісок — його віднесло трохи лівіше — туди, де під водою лежав наш «язик» піску.

— Бачать, — прошепотів Остап. — Але ми бачимо їх.

Вивідці не рушили. Вони дали знак позаду — короткий, двічі. З лісу виступила перша лава. Не багато — два десятки піхотинців, за ними — ще два десятки з щитами і списами. Далі — коні, ще далі — арбалетники, що знімали гарду зі спуску й виглядали в туман так само впевнено, як люди, що читають одну й ту ж книгу двадцять років. На далеких плечах виднівся штандарт із рубченим краєм — не князівський, але «за князем».

— Вторинні, — вгадав Сокол. — Не основні сили. Їм дали право «перевірити» брід — чи він наш, чи «нічий».

Тарас хотів би, щоби брід був сьогодні лише їхнім. Але брід належав ріці. А ріка, коли її довго не слухати, не підказує, де ступити.

Він опустив руку — не донизу, не різко, а наче гладить повітря: «готуйся, але не рубай». Стрільці протягнули перед собою дуги, вдихнули разом і поставили тятива на подих. Юрко, що стояв правіше, зробив те саме — його тятива ледь скрипнула, і він, спіймавши звук, тут же випрямив спину, щоб не віддати себе з головою «тихому».

Перші чужі ступили у воду. Щити пішли вгору, немов гриби, що розкриваються, коли на них падає дощ. За щитами було не видно очей, зате видно руки: чия рука знає вагу дерева, а чия — вагу заліза. Вода дійшла їм до стегна, підбила коліна, і вони зупинилися, чекаючи, доки задні підтягнуться. Чекали довше, ніж хотілося б: течія тут робила свою роботу — розрівнювала, витягувала лаву у довгий білий шнур.

— Ще, — прошепотів Тарас. — Ще крок. Ще два.

Вивідці, що зайшли першими, «відчитали» піщаний язик і пішли лівіше — в глибину, до кам’яної гряди. За ними — два-три, потім решта. Вода сягла грудей, щити круто пішли вгору. Хтось із задніх оступився, і за хвилину весь правий край лави зсунувся на півкроку назад. Рівно стільки і треба.

— Раз, — видихнув Тарас і опустив долоню.

Стрільці випустили залп. Перші стріли били щитом, але наступна хвиля летіла вже на відкриті плечі — тоді, коли рука несвідомо опускає щит вниз, щоб вхопити рівновагу. За стрілами — каміння; за камінням — дві глиняні кулі, що луснули в повітрі й кинули в очі ворогу липку кашу з попелу, солі й тонко тертої глини. Не смерть, але затьмарення — те, що вибиває з кроку.