Глава 20. Вогонь, що з’їдає тишу

Село говорило шепотом. Не тому, що боялось почути себе — тому, що кожен звук уже мав роботу. У кузні Гната жар стояв рівний, як крок людини, що знає, куди йде. На лаві біля стіни — розкладені вузли: клоччя, просочене смолою; тонкі лляні гноти, скручені мов тугі шнури; маленькі глиняні глечики з олією; залізні гаківки з насічкою — щоб не зривались із мокрої дошки; вузькі ножі з коротким вістрям — для дерева, не для ребер. У кутку — три короткі луки й пучки стріл, легкі, як сором.

Сокол, обпершися плечем об одвірок, стежив, як Гнат ставить останню крапку в підготовці: витягає з горна клин, кладе на ковадло, править кромку, дає рівно три удари — і відкладає вбік. У цих трьох ударах був не гнів — міра.

— Годі, — сказав коваль. — Далі — не залізо. Далі — люди.

Тарас доторкнувся пальцями до кожного вузла, ніби переконувався, що той не просто «є», а «на своєму місці». Ганна стягувала на стіл ряднину, зав’язувала вузли так, аби їх можна було розірвати однією рукою, коли друга зайнята. Її рухи були тихими, як вода в ночвах, але в них відчувалось — думки вже «там», за рікою.

— Жінки… — почав Тарас.

— Знають, — відказала вона коротко. — Діти — у печей. Вода — біля входів. Списки — у мене і в Явдохи. Варта — подвійним кільцем, як ти казав. — Підвела на нього очі. — Повертайся. Не героєм — господарем.

— Господарем, — повторив він і дозволив собі короткий дотик до її пальців — як до порога перед виходом.

На подвір’ї вже стояли вибрані: дванадцятеро. Сокол — перший. Остап — з тією рівною спиною, яка приходить до людини після семи ночей без сну і трьох правильних рішень поспіль. Іван — молодий коваль, що носив у руках не силу, а користь. Юрко — стрілець, у котрого в очах ще жила вчорашня юність, але руки вже слухали накази швидше за серце. Медяник — із мідною стамескою за поясом: уночі дерево часто говорить не гірше мови. Пилип-сушар — бо вогонь підкоряється тому, хто знає дим. Троє тихих мисливців, яких покликали з прибулих. Двоє старих воїнів, що говорили мало, але з’являлися там, де найтонша нитка. І ще один — худий, мов лозина, новий з громади, на ім’я Данило. У нього був дар: ноги серед ночі ставали так, ніби їх веде не страх і не сміливість, а рівний рахунок.

— Без героїзму, — сказав Тарас їм усім. — Робимо не подвиг. Робимо роботу. Пам’ятайте: не ми боремось із вогнем — ми даємо йому справу і тримаємо його за повід. Якщо повід порветься — він повернеться і вкусить нас першими.

— Звідси — стежка через лозу, — показав Сокол. — Стара. Раніше нею бджоляр ходив на пасіку. На третьому повороті — мокрий підмив, там не ставати. Далі — суха гряда. Від гряди — дві стежки до ворожого стану. Підійдемо зі спини. У них двоє вартових на повітці і один біля солоного. Сторожають не людей, солі стережуть, бо за нею на них дивиться князь. — Він посміхнувся ледь, як лезо. — Значить, підемо туди, куди дивиться їхній страх.

Юрко підняв руку:

— Сигнали?

— Свої: раз — довго — раз, — відповів Тарас. — Чужих не повторювати навіть для сміху. Сміх — завтра. Сьогодні — тиша і жар.

Вони вийшли не гуртом і не «ланцюжком», а «нитками»: три «пучки», між ними — порожнеча, що для чужого ока здається нічим, а для свого — місцем, куди падають помилки. Сніг ще не ліг, але холод стояв такий, що трава стала ламкою, і кожен крок, якщо не думати, міг брехливо клацнути. Данило йшов попереду свого «пучка» й показував лад не пальцем — п’ятою: стишував крок так, що позаду люди самі підлаштовувались, не думаючи про це.

Лоза шурхотіла, як кошик, у який насипають зерно. Пахло від неї солодко й трішки кисло — як від дитинства. Чувся шум ріки — не гучний, але упертий. Місцями він нагадував скрип у дверях — отам, де берег підтинає вода, і верба стоїть, упершись корінням у небо.

На третьому повороті Данило збив на мить ритм — і всі зупинилися, не питаючи чому. Під килимом трави і листя лежала вода — тонкий лід, найпідступніша річ ночі: не видко, але є. Перейшли, не дихаючи, по корінню, наче по тонких містках між «ще» і «вже». Далі — гряда. Сухіша. Крок став довшим, як дума довшає, коли бачиш мету.

— Дивись, — шепнув Сокол, показуючи на землю. — Кабан проходив учора. А тут — люди. Двоє. Ходою «не нашою». Між собою мовчали — сліди рівні, не зриваються.

— Наші стежать за ними? — Данило ледве не подумав уголос.

— Наші стежать за всім, — відповів Сокол так само тихо.

Ворожий стан лежав за низьким узвишшям, як блюдо за краєм стола. Дерева облямовували його рівним колом, наче хтось давним-давно приміряв цю галявину під щось важливе. Тепер тут стояли чотири довгі сараї: два зернових, один смоляний і один — «солоний». Біля «солоного» — візки, бочки, кілька возів із важкими обручами. На дахах лежали камені — дурна звичка: камінь стогне першим, коли його зачепити ногою, і віддає цей стогін далі. Біля повітки — світилося крихітне око лампи. Вартовий грів руки, сховавши їх у рукава, і час від часу хитав плечима, щоб не заснути — звичний танок того, хто окрикує себе сам.

— Дим ітиме в їхній бік — вітер нам друг, — прошепотів Пилип-сушар. — Але і ворог тому не друг: першими задихнуться ті, хто збоку. Це добрий знак.

— Працюємо так, — прошепотів Тарас. — Перший — смоляний. Він розбудить усіх — і одразу займе руки тим, хто між сараями. Поки вони туди — підпалюємо зерновий і солоний. Третій зерновий — лише по краях: там зерно важче, середина сама поповзе. Усі гноти — ланцюжком. Розкрутити — знизу вгору, як тичину — у весняний час.

— Собак немає, — вухом Сокол «обійшов» стан і постукав пальцем по своєму вусі, ніби по струні. — Або їх люблять «у місті», або у них собака — це охорона, а охорону тримають під замком. — Посміхнувся так, що зубів не було видно. — Краще, щоб вони охороняли один одного від нас.

Старі воїни, що мовчали всю дорогу, розійшлися в сторони і розчинилися так, що здавалося — їх ніколи не було. Данило торкнувся плеча Юрка: «Це не магія. Це ремесло». Юрко кивнув; захотів навчитися — це було очевидно.