Глава 19 — Перехід під чорним льодом

Ліс на другому березі тримав тишу, наче воду в долонях. Коли останні з дітей зісковзнули з льоду на вологу лозу, тиша ніби вгнулася — прийняла вагу. Ганна не дозволила нікому падати на коліна: кожному — ковдра, кожному — тепле повітря з рота на руки, кожному — по ковтку «живої» води з гарячого жбана. Купці, що обіцяли шлях, поводилися правильно: не питали, скільки нас і чому ми йдемо вночі; підносили кожухи, підхоплювали, вкладали в сані й відходили на півкроку — щоб не збивати нашого ритму своїм поспіхом.

— Лагер ставимо «шахматою», — коротко кинув Сокол. — Не купою. П’ять маленьких зграй по десять душ. Між ними — темний простір. Якщо підуть сюди очима — не побачать цілого.

— Вогню — ні, — додала Ганна. — Тепло — з людей. Старих — у середину, дітей — під боки. Дорослим — повітря в груди, не в горло. Хто кашляє — до печінки, притримувати тепло спиною.

Тарас обійшов колом — той самий «обхід колами», що тримав у Синєборі лад. Тут він значив: «бачу всіх». Дорогою торкнув плечем Івана.

— Вертаємось, — сказав. — Друга хвиля — старі, поранені і дерево. Без дерева не побудуємо завтра міст, без поранених — не будемо собою. А старі — наша пам’ять. Без пам’яті ми не Основа.

Іван кивнув так, наче взяв на руки невидиму вагу. Марко з Настею вже витягали з-під воза широкі дубові двері — ті, що купці везли на продаж. Двері стануть саньми на льоду й плотами на воді.

— Скільки повертаєте? — шепнув рудобородий купець.

— Рівно стільки, скільки треба, — відповів Тарас. — І нікого зайвого.

— То я дам двох коней на мотузці, — сказав купець. — Тягтимуть двері, коли буде «склизь». Коні мовчатимуть. Ми вміємо навчати коней мовчати.

Сокол усміхнувся очима: «добре сказано». Потім глянув на Юрка.

— Підемо двома кромками, — прошепотів. — Ти — правою, я — лівою. Дивися не на лід, на тінь. Тінь завжди каже правду про товщину.

— А якщо вітер підніме «спів»? — Юрко вчився ловити слова так само, як раніше — зайця.

— Тоді не слухай льоду. Слухай своє дихання. Коли ламається ритм — повертаєш і стаєш «животом». Не героєм. Животом.

Троє — Тарас, Сокол і Юрко — знову зайшли в темряву. З того боку ріки, вдалині, ще жевріли лампи ворога. Інколи між ними пробігала світла «стрічка» — значить, хтось ніс полотнище, прикриваючи чужий страх власним ритуалом. Добрий ритуал теж можна розрізати — правильним місцем і часом.

На кромці льоду їх зустрів знак: під вербою, де зранку лишали білу нитку, тепер висів короткий вузлик з темної пряжі. Гридень. Живі. «Тримаємося». Від хутора донісся глухий дерев’яний звук — старий бив у горно рівно, без пауз. Це значило: «жодного прориву». Вогонь там підпливав і відпливав, як хвиля під камінь — Гнат знав, де «гасне без води».

На середині льоду вітер нарешті «заспівав» — тонко, довго, як струна. Сокол зупинився, притис долоню до поверхні. Рука відчула не холод — мікроскопічний дріб. Це співав не лід — повітря між льодом і водою.

— «На ребро», — шепнув. — На три кроки ширше, ніж дорога. Палиця — попереду. Двері — за нами.

Юрко, що йшов на півкорпуса попереду з вервечкою, раптом зупинився й показав на темну смугу вліво. Тінь була товщою.

— Підемо нею, — вирішив Тарас. — Тут лід вищий. Там відкритий язик, але триматиме.

Вони ступили на тінь — той рідкісний випадок, коли саме тінь рятує. За кількадесят кроків лід «взяв» їх так щільно, що перестав співати. Тепер «співали» ремені на плечах: двері тяглися рівно, як човен.

Першим, кого зустріли біля схилу, був Гнат. В обличчі — чорний нагар, у руці — жаряна лопата, якою він розсипав мокру золу по тліючих місцях. Поруч Пилип-сушар сидів під нависом хліва, тримав перев’язану руку і говорив диму, куди йому «текти». Старий із горном посміхався дітською усмішкою — тією, що завжди у тих, хто вже зробив своє.

— Ви — як годинник, — сказав Сокол. — Раз — довго — раз.

— Ми — як млин, — виправив Гнат. — Поки є зерно — крутиться. А зерно — люди. Беріть мою спину. Я не піду. Я — тут.

— Гнате, — тихо мовив Тарас.— Попереду «міст», без твоєї руки ми його не складемо.

— Моя рука там буде завтра, — твердо відказав той. — Сьогодні — тут. Бо якщо хату не втримаємо сьогодні, завтра нам ніде буде ставити міст.

Тарас не сперечався. Він умів програвати слово, щоб виграти справу.

— Старих збираємо, — сказав просто. — І тих, кого ноги вже не донесуть. Та ще — дерево. Двері, лути, полиці. Завтра з них буде міст і щит.

— Буде, — кивнув Гнат. — На горищі двоє лежачих. І ще баба Євдоха. Вона не піде нікуди. Її треба нести — але так, щоб вона думала, що сама йде. Інакше буде сваритися.

Поки Сокол із Юрком обв’язували плечі мотузками, Ганна з’явилася в темному проході між дворами — звідти, де й не було стежки. За нею — Настя й Марко з тюками білизни та вузлами дитячих речей.

— Старі — на середину дверей, — скомандувала Ганна. — Дитина — на груди. Не міняйте місць, лише швидкість. Баба Євдоха — між двох, і дайте їй горнятко теплого молока. Хай підносить сама.

— А хата? — запитала Євдоха — невисока, вузлувата, з гострим носом і ясними очима.— Ви її кому лишаєте? Вони ж спалять!

— Хата — там, де люди, — відповіла їй Ганна, гладячи по плечу. — А дерев’яні стіни ми ще поставимо. Ми ж не вперше.

— Ну й добре, — погодилась Євдоха так легко, наче не неї вмовляли, а вона когось.

Лежачих обережно виклали на двері. Іван, що вмів бути сильним тихо, взяв край. Юрко — другий. Настя, не роздмухуючи героїзм, стала на хвіст дверей — щоб вони не «клевали» в лід.

— Раз, — сказав Сокол. — Довго. — І ще раз.

Вони ступили на чорний лід із ношами. Вітер, що хвилину тому тягнув від ріки смолою, раптом згорнувся й ліг «кишенькою»: так буває, коли є велика вага і тихий намір. Двері поповзли, як пліт по твердому. Євдоха піднесла горнятко, зробила ковток — і так і тримала його, мов талісман.

На середині — перший злам. Хрускіт невеликий, але від нього в груди підскочило, як заєць із куща. Іван ізрефлексував — не підстрибнув, а ліг «животом», як учив Сокол. Двері «встали» на тріщину, як місток. Поки Сокол страхував справа, Тарас перетяг мотузку з лівого плеча на праве — і вага під ним стала іншою, правильнішою.