Глава 18 — Облога біля Поворотного хреста

Сутінок опустився не як тінь — як важка ковдра, що з кожною хвилиною стає мокрішою. Хутір під Поворотним хрестом — дванадцять дворів, тік, криниця, сушарня й низенька каплиця з різьбленим сволоком — збирав у себе людей, мов долоня зерно. Від дороги сюди тяглася вузька смуга білої глини — там під колесами завжди лишався рівний слід. Саме на ньому Сокол поставив перший знак: кілочок із короткою засічкою «раз—довго—раз». Наші зрозуміють — чуже око проскочить.

Ворог підійшов, як підповзла б вода: спершу в лозах шерхотіла суха кора, далі — хтось відкашлявся не до кінця, а потім на гребені з’явилися дві лампи. Жовті, з крихітними козирками, щоб не засліплювало власних. Лампи рухались повільно, наче перевіряючи наш подих.

— Вони сперша «покладуть» світло, — сказав Сокол. — Потім стануть міряти. І тільки після цього підуть руками.

— Стануть — хай стають, — відповів Тарас, оглядаючи двори. — Наше завдання інше: зробити, щоб усі знали, куди йти, коли стане глухо. — Він торкнувся плечем Ганни. — Діти біля печей, вода — в кожній хаті. Коли почують «двічі й пів» — тиша. Коли «раз—довго—раз» — збір біля тіка. «Три короткі» — вихід на ріку.

— Почули, — кивнула вона і вже розсилає поглядом жінок по дворах. Її «так» завжди було дією.

Гридень, прихилившися до різьбленого сволока каплиці, слухав землю. Його посох торкався дошки, і по древку, здавалося, піднімався до руки тихий дріб — як серцебиття.

— Лівий яр тримають троє, — прошепотів. — У двох луки, у третього — мотузок. Будуть тягнути. Праворуч — «сміхи» з дощечками. Їм би простір, а тут — двори. Вони нервуватимуть.

— Нехай, — посміхнувся Гнат. — Нерв натягує руку, а натягнута рука робить дурниці.

Юрко стояв у тіні сушарні. Він ще тримав у собі відлуння переправи — ту різку ясність, коли кожен рух — як крок по крижині. Тепер ясність перетворювалася на довгу нитку чекання.

— Я з краю, — сказав. — Бачу їхні лампи. Вони ставлять їх не рівно — трикутником. Середня нижча.

— Середню і змінимо, — відказав Сокол. — Коли стане темніше, зіграємо «дзеркалом»: ніби лампа з’їхала в інший бік. Вони підуть туди. А знайдуть… — Він глянув на Гната.

— Дим, — коротко підтвердив той. — Не палимо — тліємо. Нехай душить світло.

Перший окрик розрізав вечір, наче ножем — рівно, без надриву:

— «Межа — не ваша. Вийдіть!»

Тарас не вийшов. Став посеред подвір’я так, щоб його бачили свої, а чужі — бачили тінь. Голос підняв не гучно, та кожному в хаті він ліг під ребра спокійно:

— «Межа — там, де стіною стає слово». Ми стоїмо.

Сокол, не витрачаючи жодної зайвої миті, провів рукою по краю полатаної бочки: умовний знак для «вух» — тих, хто бачить. З темряви відгукнулися дві фігури. Одна — Марко, тихий тесля з прибулих, у якого очі ніколи не тремтіли. Друга — Настя, Остапова жіна, що могла читати у темряві, як інші — при світлі.

— Правий вал — дві постаті з ліхтарями, між ними порожньо, — прошепотіла Настя. — Там — брешуть. Ідуть лівим.

— Тоді ми зробимо навпаки, — відказав Сокол. — Підсвітимо правий — аби «порожньо» стало занадто видимим.

На покрівлі сушарні клацнуло люстерко. Ганна обережно вивела світлову риску низько над землею — не в очі, в кущі. У тіні риски ворухнулася гілка — «тихі» злякались світла і притиснулися до землі, на мить втративши ритм. Цієї миті вистачило, щоб Гридень підповз із посохом і відірвав від куща тоненьку мотузку — ту саму, якою вони хотіли зв’язати наш двір, як вузол.

— Без мотузки ваша тиша — голосна, — прошепотів він у темряву і відкотився назад.

Почалась «розмова» димом. Наші мішки з мокрим гіллям дали густу, важку завісу, що лягла клином якраз у трикутник їхніх ламп. Ворог заграв «двічі й пів» — нервово. Відповіді не було. Лише сухе «ку-ку» деревянного горна в куті тіка — старий сусід витягнув свій інструмент і вдарив, як на весіллі, тільки повільніше.

— Для чого це? — шепнув Юрко.

— Щоб люди чули себе, — відповів Гнат. — Коли чуєш свій звук, не чуєш чужого страху.

Перші стріли — чужі — увігналися в глину тину. Вони летіли не на вбивство — на порядок: по низу, щоб розсипати наші ноги. Не вийшло — дим і світло робили землю хвилястою для їхнього ока. У відповідь не свистіло нічого: Сокол заборонив стріляти до «раз—довго—раз». Ми берегли очі.

— Тримайтеся, — сказав Тарас стиха. — Наша робота — не перебити їх. Наша робота — витримати до знаку.

— Який знак? — спитав Марко.

— Той, що ти сам подаси, — відповів Тарас. — Коли побачиш, що діти можна вести, а не нести.

Марко ковтнув і кивнув. Йому довірили головне — помітити мить.

Другу хвилю вони спробували «вченням»: троє «сміхів» вийшли вперед, один став із дощечкою, двоє — з боків, як межові стовпи. Почали читати вголос — не текст, ритм. «Раз—раз—пауза—раз—пів». Чужа музика йшла по двору, шукаючи в наших кістках відгук.

— У двері, — сказала Ганна. — Закрийте верхні засуви, лишіть нижні. Нехай ритм б’ється об дерево, а не входить у груди.

Люди слухали її, і дерев’яні клямки одночасно піднялись, як ковші. Ритм ударився у нього і зламав собі зуб. «Сміхи» напружилися — мова не працювала.

— Третя спроба буде плечем, — сказав Гридень. — Вони не люблять, коли їх не чують.

Так і сталося: з лівого яру рушили шестеро щитоносців. Йшли низько, у дві лінії. Не крикнули. Не побігли. Втиснулися в простір між сушарнею і хлівом — як клин. Там їх і чекали.

Гнат підсунув важкий дерев’яний жолоб, по якому на тік вивантажували зерно. Жолоб лежав низько, і коли перший щитник підняв руку — жбан з водою, захований вище, перевернувся. Не окріп — холодна вода. Її лусонуло в обличчя, в очі, під шолом. Холод зробив те, чого не зробив би вогонь: руку стиснуло судомою, щит пішов набік, і другий ряд уперся в першого.

— Тепер, — сказав Сокол.

Троє наших — Юрко, Марко і Настя — вийшли збоку й одночасно вдарили палицями по краях щитів, не по руках. Щит — річ, що любить рівновагу; вибий кут — і вона стає ворогом тому, хто її тримає. Щити з’їхали на ноги. Перший упав. Другий зробив півкроку назад і наступив на чужу зап’ятку. Вузький прохід захлинувся.