Глава 17 — Гридень, що пам’ятає ім’я

Ранок приніс не тишу — ясність. Після переправи люди спали уривками, як коні в дорозі, й прокидалися не від страху, а від роботи, що сама їх кликала по іменах. На подвір’ях сушили щити, на лежаках — мокрі чоботи; біля печей Ганна виводила дитячі кашлі з горла теплим молоком із медом, який рудобородий обіцяв і таки лишив із возів.

Гридень прийшов, коли світло стало рівним, без синяви. Йшов не як гість і не як начальник — як той, хто знає вагою тіла, де у дворі камінь, а де пустка. Сокол привів його просто до кузні. Тарас стояв над горном і, не піднімаючи очей, дослухався до металу — чи живе, чи тільки терпить.

— Дай відпочити клину, — сказав Гридень, зупинившись за півкроку. — Коли залізо довго дивиться в вогонь, воно починає вірити, що здатне на все. А тоді ламається в найпростішому місці.

Тарас підвів голову. У погляді не було подиву — впізнавання. Не радість і не злість — тверезий вузол, який затягують на ремені перед дорогою.

— Ти живий, — сказав він.

— Ти — теж, — відказав Гридень. — Не кожному це виходить після того ярмарку.

Сокол непомітно змінив кут стояння — так, щоб між чоловіками був він і відкрите дверне полотно. Ганна, що саме заносила відро з теплою водою, схилила відро нище й глянула уважно, без жіночої цікавості — як санітар дивиться на рану: чи свіжа, чи стара.

— Сядьте, — сказала. — Ротам — слово, рукам — тепла вода.

Вони сіли на низькі лави. Гридень поклав на стіл посох, як лишають поруч інструмент, якого не соромно. Посох був не мандрівний — бойовий: на кінці — кістяний «дзьоб», відполірований до молочного блиску. Ганна про себе відзначила: такий дзьоб не ріже шкіру — він знімає дихання на мить. Для бою в натовпі — саме те.

— Скажеш одразу? — Тарас не тягнув.

— Скажу по мірі, — відповів Гридень. — Бо міра — те, що в Рудоборі тепер називають «ладом». Князь поставив над кожним двором лічильника, над кожною стежкою — писаря. У них новий бог — правильність. Вони міряють навіть те, що не лічиться: страх, тишу, погляд. І якщо щось не входить у їхню шкалу, вони не вчаться — вони ламають шкалу. — Він ковтнув теплу воду, наче промивав горло перед важким словом. — Я прийшов, бо почув, що тут хтось назвався «Основою». Твоє слово йшло північними дорогами, як сіль у вітрі.

— Я не кликав, — рівно сказав Тарас.

— Я не просив, — так само рівно відповів Гридень. — Я пам’ятаю інше твоє ім’я. Те, яким ти підписав мені дозвіл вивести сім’ю з підпаленого торгу, коли паничі гралися «в справедливість». Тоді ти сказав: «Не під моєю рукою». — Він усміхнувся так, що в усмішці не було ні злості, ні ласки. — І я зрозумів, що тобі притисла горло чужа узда. Так само, як нині хочуть притиснути нам.

Сокол кивнув у бік дверей — знак варті, що все гаразд, — і став ближче, але не між. Він слухав, зігнувши пальці на тятиві невидимого лука: досить — і шнур натягнеться.

— Кажи про Немила, — Тарас не проковтнув гачок минулого.

— Немил — не найстрашніший, — відповів Гридень. — Він воєвода, що любить порядок і тверді леза. Найгірший — той, хто стоїть за ним із дощечками. Служка у князя — Квітень. Не смійся: ім’я м’яке, рука — ні. Колись він рахував переселенців для будівництва греблі. Тепер рахує кроки на чужих переправах. Його браслети — то не забавка. То ключі. — Гридень легенько постукав пальцем по власному зап’ястку. — На кожному — зарубки днів обходу і вузли битих «двічі». Коли вузлів накопичується сорок — він радить князю «переписати місце», тобто зробити з твоєї землі — їхню. Не війною — записом. А далі війна лише підсумовує написане.

— Тому вони писали на броді, — кинув Сокол. — Вчора хлопець з раною в животі бачив писаря, що сміявся.

— Сміх — не від радості, — відказав Гридень. — Від певності. Вони вважають, що місце, де не чиниться лад — порожнє. А порожнє заповнюють ті, у кого є рахівниця.

— У нас є слово, — тихо сказала Ганна. — І є пороги. Сьогодні ми показали, що поріг — не стіл, де можна різати без крихт.

Гридень повернув до неї голову. В його погляді промайнуло щось на кшталт полегкості: це — дім, де жінки говорять не про долю, а про міру.

— Я не прийшов учити, — сказав він. — Я прийшов пригадати. — Він зняв з шиї вузол, перев’язаний старою шкірою, і розкрив. На долоні лежали три тонкі пластини темної бронзи, на кожній — різьблений знак. — Це — «свічі». Їх дають на півночі тим, хто колись стояв поруч і не зрадив. Перша — за «стій». Друга — за «йди». Третя — за «повернись». Я привіз їх тому, хто колись дав мені «йди», коли всі хотіли «стань на коліна». — Він поклав пластини на стіл між ними. — Візьми одну — яку хочеш. Але знай: кожна — не про мене. Про тебе.

Тарас довго не торкався. Не через демонстрацію — через зважування: що буде, коли рука потягнеться? Врешті взяв середню.

— «Йди», — сказав. — Бо «стій» у нас уже є, а «повернись» — не тепер. Якщо повернемось тепер, нас зігріє лише власний дим.

Гридень кивнув.

— Гаразд. Тоді я скажу, що знаю. — Він накреслив пальцем у попелі на ковадлі три лінії. — Ось тут — їхній стан. Ось тут — школа ліхтарників, де вчать «двічі» й «пів». Ось тут — складають смолу в полотнища, щоб дим іти рівно, як струна. Між другим і третім — вузька стежка через «німі» верболози. Вони називають її Тихою, бо вона не відлунює кроків. Якщо завтра вони підуть на Поворотний хрест, то частина піде цією Тихою стежкою, щоб упасти вам у плече, а частина — прямо, щоб ви їх бачили.

— Значить, не завтра, — відповів Тарас. — Сьогодні ввечері.

— Так і думав, — у голосі Гридня не було переможної ноти; лише підтвердження, що він правильно чув людину.

Сокол наче й не рухався, але вся кузня відчула: «пішла пружина».

— Кого і скільки? — запитав він.

— Троє «тихих», двоє «сміхів», один із «браслетом». І з десяток, що роблять шум. Вони люблять, коли на шум дивляться, а в цей час лічильник ставить вузли.

— Браслет хай живе, — сказав Тарас. — «Сміхи» — живими, якщо зможемо. «Тихих» — чіпляти під світлом. Хай звикають дивитися в очі. Шум — гасимо не криком, а горном. Гнат, постав на глухому ході вугілля — так, щоб дихало без полум’я. Нам потрібно, щоб у них горіло в очах, а в нас — у руках.