Глава 16 — Переправа, де вода сказала «довго»

Сніг ще не ліг, але іній уже стягував траву тонким склом, що тріскає під чоботом без звуку. Ярівка прокинулась раніше, ніж півні, — не для роботи, для стійки. Жінки розподілили дітей по найнижчих хатах біля печей, староста розставив людей «у три ряди: поріг — вода — берег», як домовлялися вночі. Сокол із Юрком вийшли на нижню переправу — не ту, де вчора «грамота», а на ту, де камінь чистіший і течія швидша: там лад чужого кроку найчастіше збивається.

Схід почорнів синявою. На тому боці зрушив рівний шерех — не ліс, не вітер. Рух людей, які вміють іти однаковою ногою.

— Пішли, — прошепотів Сокол. — Як на училищі.

Перших побачили не очима — плечима: повітря стало важче, як буває перед дощем, тільки дощу не було. Дубові щити з кованими обвідками, ряди списів, короткі команди з паузою «на двічі». Попереду — троє в білих накидках; не священики — «облікові», ті, що рахують не тіла, а кроки. За ними — воєвода Немил: невисокий, плечистий, з носом, наче короткий кілок; на руці — такий самий тонкий браслет, як учора на рогоносці, тільки важчий. Його погляд ішов поверх голів — до переправи, а не до людей.

— Немає в нього злості, — тихо сказав Пилип-сушар. — Є терпіння.

— Терпіння — теж зброя, — відказав Сокол. — Стаємо.

Вода сьогодні говорила швидше: течія тягнула на південь, у гирло, і на поверхні лежали довгі, майже невидимі жилки. Сокол поставив хлопців за цими «жилами», немов за плужними борознами: хто стоїть на правильній воді, того менше колише страх. Юрко перевірив тятиву і, не глянувши на Сокола, сховав стрілу назад — пам’ятав домовленість: перша кров — не наша.

Немил не послав грамоти. Він послав ріг. І ріг заспівав чисто, сильно, без хрипу: Ярина не дісталася до нього сьогодні — роги були нові, зі смолою в горлі зсередини. Ріг проспівав удруге, коротше, і ряди рушили, ширячи щити під один подих.

— Поріг — стояти, — сказав староста рівно, і одинадцятеро мужиків, що вчора лягали лавкою на броді, ступили вперед і стали поперек води. Не вдарили — підставили плечі.

Перший ряд рудоборців зайшов у воду по голінь. Їхні щити посіріли від бризок, очі звикли до ранкового диму з нашого боку, в голосі старшого почулося: «двічі — на раз». Вони хотіли прорізати нас, як ножем по полотну — без рваних країв, рівно. Ішли, і переправа відповіла їм своїм «довго», у яке ми збирались стати всім тілом.

Сокол дав знак. З-під гаті повз, плазуючи, побіг білий дим — не густий, не чорний, «кухонний», але напрочуд липкий на очах. Той самий, що вчора «задихнув» ріг. Сьогодні він мав не задихати — зіпсувати міру простору: у диму все здається ближчим. Хто робить усе «під лад», той падає там, де думав ступити рівно.

— Раз—довго—раз, — стукнула в гаті Ярина. І «довго» полетіло в три сторони: на поріг, на воду, на берег.

Рудоборці зійшлися з нашими мужиками на середині. Перший зітк був не гучний, а важкий — як коли дві бочки куп’ють одна в одну боками. Щити прикипіли, списи лягли поверх, хтось віддихався, хтось заметлявся ногами в воді. Староста, що йшов у першому ряду, взяв на щит два удари поспіль і, ні на крок не відступаючи, промовив у міжребер’я чужому: «Поріг», — так, ніби каже — «Тут не пройдеш словом».

Немил не підвищував голос. Він змінював ритм. Двічі вдарили у воду, раз — у щити, і копита запасного загону, що стояв вище за течією, зрушили вниз, щоб зайти нам у бік. Сокол побачив це краєм ока й тихо свиснув: «правий».

— Правий берег — на коліно! — кинув, і п’ятеро наших одночасно принизилися, підставляючи щити під невидимі стріли. Стріли не полетіли. Полетіли короткі важкі палиці, обмотані сировицею: Немил не любив зайвих смертей там, де досить синців. Палиці глухо вдарили в щити й плечі, збили дихання. Юрко стиснув зуби й не відповів. Поки що.

Вода під нами потяжчала — це в бистрині кажуть «пішла кромка»: десь вище на камінь лягла глиняста брижа і сунула до нас чорною лисицею. Того, хто стоїть неправильно, така кромка знімає з ніг. Сокол цього й чекав.

— Другий ряд — підсікай! — коротко крикнув.

Другий ряд зайшов у воду на півчобота і довгими жердинами вдарив не по людях — по цій самій кромці: на півкроку нижче коліна. Вода захлюпала назад, як коли в гніздо встромити кілочок; рудоборські в середніх місцях пішли корпусом уперед і втратили лад. Хтось упустив щит і ухопив повітря ротом, бо в очах раптом стало «тісно» від нашого білого диму. Хтось зчепився з нашим плечима, і ця «сутичка без заліза» виявилась важчою за криваву: в ній треба було стояти довго.

— Тримай! — хрипнуло зліва, і Пилип-сушар, що був рядом зі старостою, підхопив чужий спис лівицею й притис його до води. Спис проскреготів по камені й волокном обпік долоню Пилипові. Він утиснув зуби, не пустив. Той, хто тримав з другого боку, був молодий — видно по диханні. Він рвонув, і Пилип на мить побачив його очі — не злі, розгублені. «Зовсім хлопчина», — встиг подумати, — «і вже в ладу».

— Назад півкроку! — кинув Сокол, коли почув, що наше «довго» починає рватися на короткі подихи. — Півкроку — і стій!

Півкроку назад — це давало воді пролізти між ногами, щиту — опуститися на ребро, спису — з’їхати на огузок чужого щита. Лад Немила знову підкосило. Він розсердився — не очима, плечима. Підняв руку — і третій ряд його людей, той, що тримався досі сухим, рухнув у воду з запасними короткими вилами, націленими на коліна.

— Вила — моя черга, — сказав хтось тихо в нас позаду, і Гнат, який прийшов із Синєбору перед світанком з трьома ковалями і шістьма «косонагайками», підняв свій короткий клин на древку. Він не бив по руках. Він перерубував навскіс дерев’яні держала вил, як ломить тонкі кістки. Ті не ламалися відразу, але ставали м’якими, як мокра скиба. Вила їхали у воду марними, а крик, що вилітав із уст тих, хто їх тримав, був не страшний — образливий.

— Раз—довго—раз! — цей знак тепер давав уже не Сокол, а вода під ногами: в ній «довго» стало тактильним — його відчували щиколотки.