Глава 15 — Ярівка, що прокинулась першою

Ярівка прокидалася не співами, а шурхотом полотен. Їх тут сушили всю осінь — на жердинах, під стріхами, на вітрі; і навіть коли село спало, полотна тихо дихали, наче вода на мілині. Цього ранку їхній шурхіт був гостріший, ніж треба: вітер ішов не з долини, а з боку валу Рудобора, і ніс із собою запах смоли та холодного заліза.

Сокол привів людей перед світанком — під виглядом платників і помічників для млина. На возах — хліб, сіль, дві бочки круп, трохи свічок, мотуззя. Поруч із возами — Ярина, Пилип-сушар, двоє вершників, ще четверо «пішців» із накинутими кожухами. Видима робота була звичною. Невидима — вже починалась: кожен запам’ятовував кут двору, довжину вулиці, відстань до броду і те місце, де глина сухіша — там стоять «гості» перед тим, як зайти.

— Без поспіху, — сказав Сокол господарям, коли з возів знімали мішки. — Ми на обмін, не на гістьбу. Млин — ваш, вага — наша, вода — спільна. Тільки рівна міра на всі три.

Староста Ярівки, сухий дід із глибокими очима, що пам’ятали кілька воєн і дві великі повені, спершись на клямру, дивився уважно — не на товар, на людей.

— Ти — з Синєбору, — мовив не питаючи.

— Так, — кивнув Сокол. — І я прийшов раніше, ніж вам принесуть «ладну грамоту». Коли принесуть — буде пізно робити очі.

— Принесуть, — зітхнув староста. — Уже ходять балачки: «Упорядкування доріг», «митниця», «добра рука в кожну хату». А добра рука — це коли чужими пальцями рахують твій хліб.

— Сьогодні будемо рахувати ми, — сказав Сокол так само рівно. — І ще: я прошу трьох хлопців, що вміють носити воду, і двох жінок «із вухами». Ми станемо на броді до обіду.

— Жінки — будуть, — озвалася від печі статечна господиня, що якраз підсипала в ночви висівки. — У нас «вуха» не в тинах, а в руках. А хлопців — візьмеш у мене: отих двох, що вночі млин зупиняли через обмерзлу вісь. Вони швидкі.

— Добре, — кивнув Сокол. — А ще: перекладіть сушені полотна з вулиці в двори. Видно здалеку — мов прапори. Сьогодні нам не потрібні прапори.

До полудня брод дихав рівно. Вода йшла низом, поверхню мазало тонкою крижаною плівкою; якби кинути камінь, він би не розтрощив її — лише продавив, і лід тріснув би не зі звуком, а з образою. На протилежному березі — низький прибережний вільховий яр, за ним — дорога до Рудоборського стягу. На цій дорозі ще з ранку видніли дві темні крапки, і все в них було правильне: рівний хід, рівні відстані, рівні тіні під ногами. Так ходять «службові люди».

— Посланці підгледять, — тихо сказав Пилип, поправляючи на плечі скручену линву. — І підпис принесуть. А підпис — то й руки їхні.

— Поки вони «дивляться», переправляємо наш погляд, — відповів Сокол. — Ярино, «вуха» — під гаттю. Чуєте «двічі» — мовчите. Чуєте «раз—довго—раз» — передаєте далі.

Ярина і ще дві жінки, прихопивши відра, ніби по воду, сіли навпочіпки під збитою гаттю — там, де шум ріки ховає людський шепіт. Юрко й двоє хлопчаків із Ярівки — з довгими жердинами, що слугували і палицями, і «щупами», і непомітними віхами. На гребені берега староста поставив три широкі кагати з очерету: якщо їх підпалити — дим піде у бік дороги. Іще висунули на світ чотири короткі списи, перекуті у Гната з кос: не щоб «бігти», щоб «стояти».

— Рано ще, — Сокол прижмурився на сонце. — Ті двоє на дорозі — лише очі. Руки прийдуть під вечір.

— Чому не зараз? — нетерпляче кинув Юрко. — Вони ж бачать наш рух, бачать, що ми «змітаємо прапори», бачать пісок на броду! Чому не зараз?

— Бо їх не цікавить бій, їх цікавить показ, — відрізав Сокол. — Вони люблять, коли село саме одчиняє ворота, «щоб усі бачили». Для цього треба полуденний торг і вечірній переляк. Вони прийдуть, коли жінки поставлять вечерю. Тоді страх найситніший.

Юрко роздратовано стиснув пальці на древку, але промовчав. Відколи він навчився ковтати «зараз», його стріла летіла краще «потім».

Перед присмерком посланці з’явилися впритул — не з дороги, а з луки, так, як ходять ті, хто «вже у себе». Один — з грамотою, другий — із рогом. На полиці грамоти — чорний віск, на руці рогоносця — тонкий залізний браслет. У мові — вивчене терпіння.

— Громада Ярівки, — почав «із грамотою», стоячи за три кроки до броду. — Князь Рудоборський велить: «На дорогах і водах бути порядку. На перевозі — митнику нашому місце. У кожній долоні — мірка. У кожному дворі — облік». — Він підняв очі, шукаючи, куди падатиме слово. — «Хто прийме — тому лад. Хто не прийме — того лад навчить».

Староста зробив півкроку вперед. Він не кричав, але голос його розійшовся полями, як вітер, що знає свої межі:

— Ми — Ярівка. У нас мірка своя, і вода своя. Сьогодні ми прийняли тих, хто прийшов із хлібом і сіллю. Тих, хто прийде з «ладом» через ріг — не приймемо. Митник хай стане на своєму валу. Наш вал — у наших грудях.

— Слово горде, — тонко посміхнувся «грамотний». — Але голод простіший за гордість.

— Саме тому ми з хлібом тут, — сказав Сокол, виступаючи на півкроку із тіні. — А ви — з воском і рогом. І ви називаєте це «ладом»?

Посланець ковзнув поглядом по Соколу й зупинив його на лівому плечі — оцінював не людину, баланс. Потім трохи повернув грамоту, щоб сонце хлюпнуло по воску.

— Князь дає час до заходу сонця, — прохолов голос. — Хто не підкориться — тому прийде лад руками воєводи.

— А як звуть воєводу, що вміє ладити чужі хати? — спокійно спитав Сокол.

— Воєвода Немил. Йому чужий безлад нестерпний.

Пилип-сушар кашлянув у кулак, але не встиг перекинути слово на сміх — з ярів, ніби з темної скрині, виповз ряд списів. Не лавою — ниткою, що наростає, і нитка та за кілька десятків кроків уже стала кіссю. Вітер, що від ранку пах смолою, тепер приніс і залізо. Руки прийшли, подумав Сокол. Так і є — до вечері.

— Жінок і дітей — у двори! — кинув він крізь зуби, не підвищуючи голосу. — Списи — стій. Дим — по знаку. Юрко, малі — зі мною. Староста — в центрі. Говорити до останнього.

Посланець відступив на два кроки, дав дорогу ріжку. Ріг наповнився повітрям — і не заспівав. Йому не дали. Бо з-під гаті, там, де сиділи «вуха», виповз тонкий димок і, торкнувшись рогу, прилип до нього смоляним язичком: Ярина вчасно змастила горло рогу липкою смолою з золи. Ріг «захлинувся». Це не припиняло наступ, але ламало перший наказ.