Глава 14 — Рейд Сокола

Місяць обточувався вітром, як кістяний ґудзик у пальцях старого. У міжріччі парував лід, і туман лежав на воді низько — так, ніби ріка натягла на себе рядно й прикинулася сплячою. Але ріка не спала. Вона лише прислухалась.

— Вітер з їхнього валу, — прошепотів Сокол, припадаючи до води, що пахла холодом і тільником риб. — Значить, нюхатимуть гірше, чутимуть краще. Ідемо низько, весла — тільки в плечі. Голоси — до ліктя.

Дванадцятеро зібралися на темному плесі там, де верболіз, пересохши, стояв мов шкільні мітли догори щетиною. Кожен знав своє місце, але кожен ще раз шукав очима Сокола — не тому, що не вмів без команди, а тому, що від його кивка, короткого й майже непомітного, теплішали пальці. На бортах — замість смолоскипів глиняні чаші з жаром, накритим від вітру тонкими кришками. На днищах човнів — просяклі водою рогожі, щоб звук не бився у дерево.

— Раз, — ледь озвався Сокол. Три човни ковзнули, як щуки.

Звідси шлях ішов рукавом, який на старих луб’яних картах позначали тонкою жилкою і називали «сліпцем». Він був мілкий, густо заріс корінням, і стати в ньому на весло — значило розбудити всю лозу. Тому тягнули канатами: попереду — двоє в воді по коліна, за ними — човен, за ним — ще двоє, що стишували хлюпіт складеними на ладонях дошками.

— Вода сьогодні «важка», — сипло зронив Пилип-сушар, що тягнув перший. — Добре: звук в ній тоне, як камінь.

— Погано, — не втримався Юрко, який ішов останнім у другому човні. — Якщо доведеться різко йти назад, попливемо як у киселі.

— Назад ідуть лише риби, — обірвав його Сокол без злості. — Ми — не риби.

Ми — ті, хто повертається, подумав при цьому він, але не сказав уголос. Не сказав, бо не любив накладати на людей слова, за які сам відповідає. Рейд без повернення — це красива історія для чужих дітей біля чужого вогню. Їм у Синєборі красива історія не була потрібна. Їм потрібні були люди і зерно.

Склади стояли в півтори години ходу від слободи — на високому «виго́ні», куди не діставав весняний розлив. Чотири довгі комори під дранкою, по краях — сторожові вишки, невеликі, але щільні, мов кнурячі щити. Вони не були старими: дерева на верхніх вінцях ще не потемніли, а смола на кутових стиках вилискувала свіжим глянцем.

Сокол вивів людей у корчі за сто сажнів до зовнішнього тину, дав перепочити «на тишу» — аби подих опустився в живіт. Потім наче розсипав загін на дрібні камінці: троє лівим флангом у спад, двоє — праворуч під вишку, четверо — до задньої стіни головної комори, а він сам із Юрком і Пилипом — просто на ворота. Не «лобом», а «вухом»: не бити, а слухати їхню відповідь.

— Розклад, — сухо повторив він для всіх. — Час на основну роботу — п’ятдесят дихів. Якщо піднімуть «двічі» — сідаємо в тінь і чекаємо «раз—довго—раз». Якщо «раз—довго—раз» не дають — відходимо лівим спадом, до сліпця, без геройств. Найцінніше — сіль, зерно, полотна. Залізо — лише те, що несеться, і те, що зміцнює наші двері.

— Людей? — шепнула Ярина, що того разу йшла не з жаром, а з мотузкою і крюч’ями: потрібні були руки, що знають вузли.

— Людей не беремо, — відрубав Сокол. — Сьогодні — не про людей. Сьогодні — про зиму.

Він терпіти не міг цього «сьогодні — про зиму». Бо кожен раз, коли казав так, бачив, як у Юрка зсихає щока і як гнів у хлопця стає з люті — холодним. Але це було правильно: чужого брати не будеш — своє збережеш; чужих поранених не класти на свої санчата — свої доживуть до ранку.

По вишці ходив сторож — рукава підбиті білим хутром, на поясі — ріг, на плечі — короткий лук. Крок у нього був ледачий, не нерівний. Ніч спокійна, — сказав би він, якби його спитали. І помилився б.

Сокол дав знак. Короткий свист більцем — і стріла з темряви прошепотіла в м’ясо так, що ліс навіть не обізвався. Сторож підняв руку до рога, але ріг так і не заспівав: другий кінчик уколов його в горло, і він впав, розкривши рота навстіж — ніби для слова. Слова не було.

Під воротами двоє — що сиділи в будці — саме сперечалися, як краще сушити шкіри: «під бортом» чи «на жердці». Той, що «під бортом», не любив затяжних суперечок і встав, аби піти справити нужду. Вийшов, розв’язуючи пояс — і раптом застиг із розкритими очима: прямо перед ним із темряви виросла людина без обличчя, бо обличчя було тінню; блиснуло щось коротке — не меч, ніж — і чоловік осів, тримаючи рукою порожнечу. Другий лише встиг схопитись і взяти повітря в груди — йому дали тим самим ножем у це саме повітря, і воно вийшло з нього, як із проколеного міхура. Вартова будка стала порожньою, як непочатий мішок.

— Далі, — ледве чутно сказав Сокол, і його люди протекли крізь ворота без звуку.

На задній стіні комори Гнат і Пилип вже лежали впритул: Пилип втиснув у щілину клин, Гнат вставив коротку кістяну «гарпунку», і дошка, що в інших руках опиралася б як бич, у їхніх виїхала м’яко, як стрічка. За дошкою — рівні ряди мішків, перев’язаних згортками сиром’яті: кожна в’язка — на два обороти, кожен вузол — «правий під лівий».

— Не їхня робота, — шепнув Гнат, провівши пальцями. — Найняті. У них узли «квапливі».

— Нам краще, — відказав Пилип. — Квапливий вузол швидше ріжеться.

Юрко з Яриною працювали «як діти з відрами» — несе, не дивлячись на те, що несеш, лише щоб не розхлюпалось. Троє ззаду складали мішки на тятивах: на дві людини — один хомут, на дві — одна жердина. Тіло не питало, чому, — воно робило.

П’ять мішків зерна — на наші пічі. Дві довгі солоні бочки — на підводи. Полотна — на торби і на вікна. Тверда сіль — в торочки й у вуздечки. Візьмемо й повернемося, — відбивало в голові у Сокола, поки руки діяли швидше за думки.

— «Двічі»! — раптом стукнуло з вишки ліворуч: не голос, не ріг — ліхтар. Двічі коротко підморгнуло жовте око — і в ньому прокинулось життя.

— У тінь! — шепнув Сокол на автоматі.

Усі втиснулися в «порожні» місця — між мішками, під стіною, між бочками. Ліхтар з вишки повільно плив по подвір’ю, як ртуть у плоскому диску. Вартовий не вірив у тишу і робив, як вчили: «двічі» — для спроби, «двічі» — для впевненості, «двічі» — для звички.