Глава 13 — Під землею говорить вітер

Ніч прийшла не чорною — глиняною. Вона липла до рук і взуття, до думок і планів, наче сама земля вирішила: «Сьогодні моя черга говорити». Біле полотно над радною хатою зняли — щоб не світило зайвого. На його місці Ганна підвісила простий вузол із мотузки: знак для своїх — «мовчимо й слухаємо».

— Сьогодні без смолоскипів, — сказала вона, видаючи кожному по шматку просмоленої ганчірки, скрученої в тугий ґніт. — Лише жар у глиняних чашках. І вода поруч — якщо повітря стане важким.

— А якщо хтось заговорить, — додав Гнат, — говоріть шепотом до рук. Руки краще пам’ятають.

Тарас, Сокол, Остап, Юрко і Ярина зійшлися біля верболозу над межовим яром — там, де вдень земля сказала Соколу «глухо».

— Звідси вони і зійдуть, — шепнув Сокол, присівши до самої мерзлої дернини. — Мірники не люблять лізти з валу вниз — люблять підлазити знизу вгору.

— А ми підемо навпаки, — відповів Тарас. — Вниз — щоб зрозуміти їхній вгору.

Гнат приніс короткі дерев’яні клини, мотуззя, лопатку з вузьким лезом і дві глиняні миски з тонким тістом.

— Для печатей, — пояснив. — Що відкриємо — знов затиснемо, але вже нашим знаком.

Перший удар лопатки був майже нечутний — земля промовкла, як людина, що прокидається. Дернина відстала круглим кришталем; під нею — стара, притрушена пилом, дошка, на краю якої темніли вбиті кілочки. Сокол провів подушечкою пальця — дерево порепане, але ще тримає.

— Не смикати. Клин під низ — отут і отут. Рух — рівний, як у коваля, — інструкція Остапа йшла тихо, але в кожному слові була вага. Юрко, завмерши, дихав через рукавицю — щоб не свистіло.

Коли дошка нарешті піддалася, тепле, сперте повітря ковзнуло їм у обличчя — запах вогкої вовни, старої смоли й чогось гіркуватого, як недоварена трава.

— Не вниз усім, — зупинив Тарас Юрка, який уже зібрався пролазити першим. — Порядок: я, за мною Сокол, потім Ярина із світлом, Остап — з вузлом і клинами. Замикатимеш — ти, — глянув на Юрка. — Твоя робота — чути нас усіх.

— Чим чути? — не зрозумів хлопець.

Сокол витяг тоненьку нитку кінського волосу, зав’язав вузол на кінчику і поклав на поріг люка.

— Коли повітря здригнеться — волосина заспіває. Ти почув — ми почули. Просто.

Схил був крутий, але вбиті в глину поперечини тримали. Пальці чіплялися за старі зарубки — колись їх робили для ніг, тепер вони допомагали рукам. На дні лазу починався хід — невисокий, так щоб дорослий йшов зігнувшись, а підліток — рівно. Стіни — обмазана глина, місцями перетягнута лозою, у місцях поворотів — закладені сухі камені «на замок».

— Старі «соляники» так робили, — прошепотів Остап. — Щоб возити мішки з дерева, аби не шелестіли над землею.

— А ще — щоб довго жило, — додала Ярина, пильно глянувши на шви. — Доторкнешся — і глина відповідає. Жива.

Сокол тягнув носом повітря, як собака на сліду: раз — глина, двічі — стара смола, третій раз — холодніший струмінь, що дихнув зліва.

— Розвилка, — показав він. — Праворуч — сухіше й тепліше, ліворуч — тягне водою. Ліва гілка — до ріки. Права — під вал.

— Підемо праворуч, — вирішив Тарас. — Вода нас не обжене. Вал — може.

Вони йшли в такті серця: крок — подих — пауза, крок — подих — пауза. Ярина несла попереду глиняну чашу з жаром; світло не бігло — дихало. На землі час від часу траплялися вузькі дерев’яні латки — ніби хтось колись закривав старі провали. На одній з них Сокол знайшов тонку насічку у вигляді «двічі»: дві чоточки поруч.

— Їхня «мова», — сказав криво. — Люблять повтор.

— А наша — «раз—довго—раз», — відгукнувся Остап і провів по глині прохолодним пальцем рівну риску з паузою посередині. — Нехай знають, що ми були тут, але не бачили нас.

За третім поворотом хід випростався і піднявся трішки вгору. Стеля стала нижча; з неї звисали брудні сталактити глини, а посередині — залізний кільце-клямка. Сокол на дотик визначив: клямка новіша, ніж усе довкола — гладша, не обліплена твердим пилом, а лише жирною смолою.

— Їхня робота, — прошепотів. — Дихали тут недавно. День-два.

— Слух, — підняв руку Тарас.

Усі затихли. Спершу — нічого. Потім ледве вловимий подих вітру, але не знизу і не збоку — згори; ніби над клямкою був пустий «дзбан», що збирав звук.

— Голосова труба, — сказала Ярина. — Для тих, хто на валу. Шепнеш — почують.

— Не шепочіть, — відрубав Тарас. — Ми ще не тінь. Ми — око.

Поруч із клямкою в глині знайшли чіткий відбиток каблука — вузький носок, довга п’ята, та сама «рукодоріжка», яку бачили на снігу. А ще — обірваний шматок бавовняної мотузки з вузликами через рівні віддалі. Остап скосив очі:

— Верв’ячка мірника. Міряли хід, крокували до вежі.

— Забрали «міру». А очі залишили, — Тарас поклав мотузку Ярині в торбу. — Не викидати. Ми тепер теж мірники. Свої.

Ще через двадцять кроків хід раптом розширився в «кишеню» — стару комору. На підлозі — розсипаний сушений мох, в кутку — згнила бочка, накрита корами. Сокол відкинув кори — під ними лежали три довгасті кістяні цвяхи і плескатий берестяний футляр. Усередині — тонкі пластини шліфованої міді з маленькими дірочками по краю і знаками, розміченими гострим шилом.

— Шаблони, — прошепотіла Ярина. — Для рамок. Щоб світло «лягало» так, як хочеш.

— Вони хотіли поставити очі під землею, — підсумував Остап. — Не тільки над валом.

— А ми поставимо повіки, — сказав Гнат, який тихо підповз позаду, принісши ще дві чаші з жаром. — Глина «закриє» там, де треба. А там, де не треба — проведе наш звук.

Тарас посміхнувся ледве помітно.

— Поділимо хід на три дуги, — сказав. — Перша — від входу до клямки: ставимо «дзеркала тиші» — мисочки з водою. Будь-який крок — коло піде. Друга — «кишеня»: забираємо їхні шаблони, лишаємо свою відмітку. Третя — під самим валом: не чіпаємо. Кладемо лише наші знаки «бачено і обійдено». Сьогодні — ми не ламаємо. Сьогодні — пам’ятаємо.

— А лівий рукав? Той, що тягне водою, — нагадав Сокол.