Глава 12 — Мова рота

Світанок ліг на ріку тугою свинцевою стрічкою. Біле полотно висіло над дверима радної хати — не для пишноти, а як нитка, що тримає шов. Під ним — стіл, глина в трьох ківшах і бронзовий кружок із відбитим краєм — пропуск на «мову рота» при валу. На кружку відчувалася чужа долоня — у ній не було тепла, лише лад.

— Підем удвох, — сказав Тарас, встромляючи кружок у кишеню, де завжди носив кресало. — Я і Остап. Сокол — верхами над валом. Ганно, вуха — там, де «ремісники люблять чисті столи». Гнате, твоя глина сьогодні має слово.

— Руки — за роботою, язики — за зубами, — коротко відповіла Ганна. — Тіням нічого не почути.

Вони рушили тією самою стежкою, що вела до каменя слів. Ярина з Іваном — на відстані пострілу, без знаків, лише очі. На межі ще тремтіла паморозь, але дим від валу піднімався рівно — ознака того, що там не чекають бурі, а готуються до наради.

Камінь був чистий. Біля нього лежав сухий пучок верболозу — знак: «мова рота відкрита». На протилежному березі з рушниць-вікон моргали смоляні язики. Звідти вийшли троє: писар у шкірі, той самий «Станів син», поруч — двоє з луками, між ними — високий у плащі на простому круглому диску. Конрадович. Його хода була неквапна, але в кожному кроці читалася звичка ходити коридорами влади.

— Кружок, — сказав писар, зупинившись якраз на межі, де вчора поклав планку з трьома насічками.

Тарас дістав бронзу, коротко підкинув у долоні — щоб вона «зігріла слово» — і поклав на камінь.

— Мова рота, — підтвердив.

— Князь говорить: міст буде, — Конрадович не втрачав часу на привітання. — Камінь на камінь, плата за плату, тінь за тінь. Ріка — для тих, хто платить. Ліс — для тих, хто мовчить. Дорога — для тих, хто не питає, чому. «Основа» стоїть поперек. Поперек — прибирають.

— Основа стоїть під тим, що падає, — відказав Тарас. — Ми не беремо ваше небо і не віддаємо свій дим. Наш міст — наші плечі. Ви хочете покласти свої — кладіть так, щоб не ламало наші.

Писар коротко клацнув кістяними намистинами на шнурку — звук сухий, як мороз. Він розгорнув довгу берестяну смугу з чорними рисками.

— Міра моста: три сотні кроків, три десятки стовпів, стража через кожні п’ять. Плата: по мірі воза — дві міри солі, по мірі стада — кожна п’ята голова, по мірі людини — міддя в горсть, — відторохтів, ніби читав молитву. — Право ночі — княже. Право води — княже. Право суду — княже.

— Право дихати — чиє? — спитав Остап.

— Дихайте, — холодно всміхнувся Конрадович. — Коли платите.

— Ми заплатили життям тих, хто стояв тут до нас, — сказав Тарас. — І платимо щодня роботою. Ваша мова коротка. Наша — довша. Вона починається від печі й кінчається валом. Між ними — ми.

Коротка пауза. За валом хтось тихо кашлянув, і писар торкнувся дощечки — знак «мовчати». Конрадович нахилився, зірвав з куща стеблину і потяг поміж пальцями — розриваючи без зусилля, але методично.

— Добре, — мовив він. — Говоритимемо довше. Три кроки вашого «довшого слова»:

Перший: відступ від ріки на день ходу. Нехай ваш дим не лягає в очі нашому мосту.

Другий: щотижнева плата «за спокій» — десять мір жита й п’ять — солі.

Третій: людина з вашого дому в нашому стані — «заложник миру». Поки мир — вона сидить у теплі. Коли ламається — стає судом.

— Наші три, — відповів Тарас так само рівно:

Перший: «мова ночі» — ваша за валом, наша — за хрестом. Ніхто не перелазить через мову іншого.

Другий: дорога вдень — відкрита, плата — торг. Ми не платимо повітрям, ми платимо за товар, як і ви.

Третій: замість «заложника миру» — «свідок». Ваш чоловік сидить у нас біля печі рівно стільки, скільки наш у вас біля смоли. Покладімо на стіл дві руки — і хай вони бачать, чим живе інший.

Писар підвів брову — такого він не записував. Конрадович примружився — не від світла; від цікавості.

— «Свідок» не гріє суд, — відрізав. — Суд любить заложника.

— Суд любить залізо, — мовив Остап, — але діло любить очі. Поставите у нас «свідка» — він напише вам, чим ми живемо. Поставимо у вас «свідка» — ми дізнаємось, чим ви дихаєте. І тоді мова стане довша за спис. Ви ж самі любите «довше слово».

Тиша натяглася, як тятивa. На воді пройшла зморшка — ніби хтось легенько постукав ложкою по краю казана. Конрадович кинув стеблину.

— Другий ваш крок? — нагадав.

— Плата — торг, — повторив Тарас. — У нас є залізо й робота. Є сіль — трохи. Є руки. Не беремо «подушного», платимо справою. Ставте свою мірку — і ставте її вдень, на очах. Уночі торгуємо з Богом.

— Бог не рахує, — сказав писар.

— А ми рахуємо Бога, — відповів Остап. — Коли ставимо миску в руки дитині.

Конрадович усміхнувся уголос — коротко, без тепла, але без зневаги.

— Добре, — мовив. — Любите «свої слова». Тоді слухайте наші погрози, бо й вони — мова.

Перша: якщо хоч один наш гонець пропаде на вашій дорозі — «мова вогню» заговорить без ради.

Друга: якщо хоч одна ваша стріла прилетить у бік мосту — ваші криниці побачать смолу.

Третя: якщо хоч одна ваша дитина заплаче через наш лад — ми принесемо сюди ваших старших і посадимо на камінь суду.

— Чуєш? — шепнула Ярина в тіні. — Він кладе камінь на нашу дитину.

— Чую, — відгукнувся в такій же тіні Сокол, і в голосі була сталь.

Тарас поклав ладоню на камінь — на той самий, де лежало біле. Камінь був холодним, але не ворожим.

— Наші «погрози», — сказав він повільно, так, щоб кожне слово лягало на піщинку:

Перша: хто зачепить нашого посла — побачить, що ми вміємо говорити водою. У нас багато глини.

Друга: хто натягне «мову вогню» на наш дим — прокинеться вранці з моклим ґнотом. Ми добре знаємо мокрий жар.

Третя: хто посадить наших старших на камінь — слухатиме їх довго. Ми вміємо говорити днями. А ваш суд любить швидко.

Писар стенув плечима, наче від холоду. Конрадович постукав пальцем по каменю — так, ніби перевіряв, чи порожній він усередині.