Глава 11 — Біле полотно

Ранок був прозорим і жорстким, як крижина, яку щойно витягли з ріки. Холод не гарчав — тиснув рівно, наче долонею. Синєбор дихав коротко: не з переляку, з міри. На вежі — раз—довго—раз, і з крайніх хат відповіли тим самим. У дворі Гната, біля печі, на мотузці парувало біле полотно — те саме, яке Ганна вишила тонкою лінією горизонту і маленькою, майже невидимою шапкою весняної хвилі на самому краєчку. «Щоб світло заходило раз, коли треба», — сказала вона тоді. Сьогодні полотно мало стати голосом.

— Підеш ти, — промовив Тарас до Остапа. — Не тому, що «ти чужинець і знаєш їхню ходу». А тому, що ти тепер наш, і слово від свого важче за камінь.

Остап не кивнув — лиш глибше сів плечима. У ньому було те мовчання, що не шукає красивих відповідей. Він побачив біля порогу Ганну — та тримала біле, складене вдвічі, так, щоб вишита лінія стала наче стежкою між долонями.

— Павзуна з собою не бери, — додав Сокол, підходячи. — У відповідь з того боку «полювання на язики». Візьмеш тільки руки. І ще очі.

— Піду з Юрком, — хрипко мовив Остап. — Він тонко бере вітер.

— Юрко не піде, — відказала Ганна. — Сьогодні він «очі» в іншому місці. Піде Іван, і піде Ярина. Двоє — «вуха», одне — «нитка назад». — Вона коротко глянула Тарасові у зіницю. — Ярині довіряю.

Тарас підсунув на стіл берестяну дощечку з «відповіддю» Писарка — текст рівний, сухий, як нерозбавлена правда:

> «Межа нашого дому — наш дим. Дорога вдень — відкрита й на очах. Уночі ми торгуємо з Богом і совістю. Кожен, хто приходить із міркою, показує руку. Хто приходить з вогнем — побачить воду. Хто говорить — сідає до столу. Хто стріляє — вчить нас, що він ворог».

— Скажеш це вголос, — тихо сказав він. — І додаси своє. Своє важить.

Ганна поклала біля полотна невеликий вузлик — жито й сіль.

— Не як «данину», — пояснила. — Як міру. Щоб вони не сказали, що ми прийшли «з порожніми руками», але щоб теж не подумали, що ми «купуємо мир». Хліб і сіль — це не ціна. Це спосіб зафіксувати, що перед словом був дім.

Гнат, не промовляючи зайвого, простяг Остапові короткий ніж у шкіряній піхві.

— Не для бою, — буркнув. — Для нитки, якщо доведеться перерізати.

— Я знаю, — відповів Остап. І сам здивувався, як легко прозвучало «я знаю». У його минулому було багато такого, чого він «знав» погано. Тут — інше.

Вони вирушили з-під Поворотного хреста — не кроком воїнів, а ходою послів: рівною, але не викличною. Біле полотно — згорнуте, щоб не ловити зайвого вітру, однак так, щоби будь-хто з боку читав знак. Іван ніс його на древку із ясеня; Ярина йшла на півкроку ззаду, «вухом» і тишею. Остап ішов попереду, і в кожному кроці було не «я по колишньому розумію», а «я тепер відповідаю».

До верхів’я верболозу дійшли без зустрічі. Під очеретом тихо скрипіла паморозь — лід тонкими бляшками підтирав воду. Над рікою жовтіли дві смоли — не білі, як у Синєборі. Тут світло любили інакше: щоб губило обриси, а не давало їх. На протилежному березі — низький частокіл, складений похапцем, але впевнено; в узвишші — три щілини для стріл. У кожній — темна порожнеча.

— Стаємо на відкритому, — прошепотіла Ярина. — Не для показу — для очей: хай вони бачать наші руки.

Остап ступив на світлу пляму між двома тінями, підняв долоні долілиць — порожні. Іван повільно розгорнув полотно. Білий став небом — простим і чистим, готовим прийняти слово.

— Ми — від Синєбору, — голос Остапа не був гучним, але в ньому не було місця для тремтіння. — Несли хліб і сіль і слово.

Пауза була правильної довжини — настільки довгою, щоб усі змогли побачити, як тремтить біла тканина від вітру, і настільки короткою, щоб нерв у стрілових ямах не відбився у стрілу.

З-за частоколу вийшов чоловік у грубій, але чистій киреї. На ньому не було знаків — ні вовчих пащ, ні княжих пряжок. Це означало «служить ладу, а не славі». Волосся підв’язане темною мотузкою, на плечах — нашарування шкіри. Обличчя — те саме, яке часто бачиш у людей, що довго перераховують чужі мішки зерна: не зле, не добре, уважне.

— Слово скажи, — мовив він, зупинившись за п’ять кроків від води. — Я — Станів син, писар при валу.

— Остап, син неважливо кого, — відповів той тихо, і хтось невидимий, можливо, в ньому самому, кивнув: добре сказано. — Я — від Основи. — Він поклав вузлик на пісок і відступив на крок. — Хліб і сіль — не ціна. Міра: що ми прийшли з дому. — Показав на полотно. — Це — не страх. Це — стіл для слова.

Писар мало помітно скривив губи. Той, хто звик «заносити» інших, не любить, коли інші приносять «своє рівне».

— Князь говорить так, — почав він, торкнувшись двома пальцями до вузької дощечки на поясі, ніби активуючи її пам’ять. — Ріка — його. Дорога — його. Хто хоче йти — платить. Хто не хоче — стоїть. Ті, що звуть себе «Основою», кладуться під основу нашого мосту. Такі слова.

— Наше слово інше, — відрізав Остап. — Наш дим — наш. Наш шлях — відкритий вдень, на очах. Уночі ми торгуємо тільки з Богом і совістю. Кожен, хто прийде з міркою — показує руку. Хто прийде з вогнем — побачить воду. Хто стріляє — навчає нас, що він ворог.

— Гарні рядки, — скупо похвалив писар. — Хто складав?

— Читання — наше спільне. — Остап не відвернувся. — І ще. Князь шле «попередження». Ми його прийняли. Тепер наша черга шити міру: покажіть руку.

— Яку? — здивувався той щиро.

— Ту, якою торгуєте ночі. I ту, що накладає «право мосту». Ми хочемо знати, де має стояти наш крок, щоб ви не назвали його «чужою вагою».

Писар дивився якусь мить мовчки — так, ніби перед ним лежала дощечка з тонкими зарубками і він відчував, що кількох бракує. Потім озирнувся — кудись поверх наших голів, у тінь стрілових щілин.

— Іди за мною до каменя, — мовив коротко.

Камінь був на нашому березі — плоский, як стіл. Двоє із-за частоколу, тримаючи луки спущеними, вийшли й стали в двадцяти кроках; писар ступив до каменя і поклав на нього вузьку планку — вузол на її кінці був затягнутий туго, але не до болю. На планці — три насічки.