Глава 10 — Перше попередження

Ранок почався ніби звично, але Синєбор чув у собі інший такт — повільніший, важчий. Вітер ішов з півдня, сухий і порожній, наче пройшов крізь пусті комори. Дим із печей піднімався рівно, але не охоче. Кузня дихала жаром — Гнат розпалив горно ще до світання, щоб метал «цього дня слухався без сперечань». На вежі вартовий трохи швидше, ніж треба, переводив подих: хрускіт кроків на помості здавався голоснішим, ніж учора.

Тарас пройшов через площу так, як ходять господарі перед дощем: не поспішав і не спинявся, тільки збираючи очима дрібниці. Дверцята на коморі Семена ледь розчинені — поправити. У коші біля сушні — пересохлі трави, впали донизу, оголили дно — підсипати. На стовбурі старої верби хтось подряпав кору в два горизонти — «двічі»: стерти. Він стирає нігтем — і на пальці тьмяна смуга, наче хтось ледь провів смолою.

— Сьогодні буде слово, — сказав він Ганні, коли та винесла на призьбу миску з теплою водою для рук. — Не наше. Чується в повітрі, як у заліза чується тріщина, коли б’єш по ньому невірною мірою.

— Тоді готуємо місце для нашого слова, — відповіла вона і кивнула дітям. — Столи рівно, крісла нижче, лави біля стіни. Коли хтось прийде «високим», нас має зустріти рівність.

До полудня Синєбор стояв упізнаваним ритмом: хто різав дошки для відновлених возів, хто лагодив сани, хто носив воду в діжки «на випадок». Сокол двічі піднімався на вежу, перевіряв дальній обрій. Першого разу зітхнув: «Голий». Другого — мовчки спустився і відразу пішов до брами. Тарас зустрів його поглядом — коротким, але достатнім.

— На дорозі — троє, — сказав Сокол. — Ідуть так, ніби їх веде рівна палиця. Посередині — важча постать, двоє— обіч — як клямки.

— Час? — запитав Тарас.

— Поки ми дихаємо.

Варта на брамі зачекала, аж іноземні кроки підійшли до межі голосу. Тоді пролунало не стукання, а клацання — стислий звук металу об дерево, як коли ножем торкаєшся краю миски. Сокол кивнув воротарям. Засув, що вчора рухався без скрипу, сьогодні видав тінь звуку — «ніби дерево захотіло сказати своє». Брама відчинилася на ширину погляду: стати між і подивитися.

З-поза дверей вийшли троє. Посередині — у рудій киреї на чорному поясі, із широким кинджалом, руків’я якого різьблене вовчою пащею. Обличчя — сухе, як стара дошка, очі — ніби намальовані тонким вугликом: чітко, але без блиску. Ліворуч — чоловік молодший, тримав на плечі загорнений у полотно важкий згорток. Праворуч — ще молодший, на поясі — короткі ремені, на руках — тонкі рукавиці, яких не носять ті, хто працює лопатою: «рукавички писареві, а не теслі», — подумалося Тарасові.

— Кому слово? — спитав воротар-старшина формально, але голосом домашнім, без поклону і без виклику.

— Князю Рудоборському належить слово, — відказав середній і ступив на одну дощечку всередину, не більше. — Я його язик і його міра.

— Ім’я? — коротко Тарас.

— Воєвода Конрадович. Для вас — просто «слухайте».

Він поклав погляд на площу — не на людей, а на простір, ніби оцінював, скільки тут кроків між ось цим столом і отим хрестом, скільки часу займе «повернути коня, якщо доведеться».

— У нас, коли говорять, не стоять на порозі, — озвався Гнат і ступив праворуч, займаючи місце там, звідки видно було і кинджал гостя, і його руки. — Заходять — і знімають тінь з обличчя.

— Тінь не моя, — сказав той сухо. — Тінь — ваша. Але ввійду.

Він увійшов рівно настільки, щоб дати небу за спиною сховатися за браму. Двоє, що з ним, розгорнули згорток. На землі ліг спис — не наш. Дерево темне, чужий обруч натягнутий гарячим способом. Лезо обламане навскіс, місце зламу підкопчене, ніби його притиснули до гарячого горна. На древку — вирізи, що в чужій мові можуть бути літерами, а в нашій — «зарубки на чужій совісті».

— Це — те, що ви залишили на нашій межі, — мовив воєвода. — Наш спис, зламаний вашою рукою. Князь посилає його назад, як дає людині змогу передумати перед смертю.

— Ми нічого вашого на «нашій межі» не залишали, — відповів Тарас рівно. — Бо наша межа — там, де наш подих. А ваш подих — не наш. Якщо ваш спис знайшовся у нас, значить, він сам зайшов туди, куди не треба. Ми зламали не «ваше», ми зламали «чужу міру» на нашій землі.

— Земля — князя, — відмовив той, мов повторював урок. — Ваші кроки — гості на ній.

— У нас гостям дають хліб, — вступила Ганна, і голос у неї був м’який, але без поступки. — Тим, хто заходить уночі з пастками для людей, хліб не дають. Їм дають дорогу назад.

Воєвода посміхнувся ледь-ледь — так, як посміхаються люди, що не розуміють жартів і тому жартують. Він повільно зняв із пояса коротку шкіряна торбинку, витрусив на стіл дрібні бронзові пластини, перетягнуті шнурком, і розгорнув першу: на ній було випалено знак — три клини, з’єднані угорі. Рядом — тонка дощечка, натерта олією, щоб тримати різьбу. На дощечці — лист.

Писарко підійшов, кивнув до дозволу і прочитав уголос рівно, без «висоти»:

— «Князь Рудобора повідомляє: від ріки й до гір проходи — його. Вода — його. Дорога — його. Хто хоче ходити — платить. Хто хоче жити — слухає. Хто не хоче — стане прахом. Від сьогодні ваші вози йдуть тільки там і тоді, коли захоче рука. Синєбору радиться не розмовляти з купцями без княжих мужів. На підтвердження — знак і спис. На відмову — вогонь».*

— Закінчив? — тихо запитав Тарас.

— Там ще дрібні присуди, — сказав Писарко й поглянув на рядок унизу. — «Ті, хто називають себе Основою, будуть покладені під основу нашого мосту».

Гнат коротко вдарив по ковадлу. Залізо відповіло не гучно — і від того в словах стало більше ваги.

— Тепер моє слово, — промовив Тарас і ступив до столу. — Ми — Основа не тому, що вигадали «гучну назву». Ми — тому, що тримаємо одне одного рівно. Ми не продаємо дорогу і не торгуємо водою. Ми — не в чужому домі, щоб нам диктували, як ставити лаву. Ми не просимо вас «дати нам право жити». Ми повідомляємо: ми є. І будемо.

— Це не відповідь, — усміхнувся воєвода. — Це повітря. Князь любить камінь.