Глава 9 — Похорон і гінці

Ранок був тихий і ясний, мовби сама погода знала: сьогодні потрібна не сила, а вага. Над Синєбором стояв легкий морозець — той, що не кусає, а зупиняє крок, щоб подивився уважніше під ноги. Біля Поворотного хреста люди зібралися без гомону: кожен ніс щось своє — свіжу тріску, кухоль води, вузлик солі, білу смужку полотна, жмуток сухого зілля. На гіллі верб затремтів іній, і здавалося, то дрібні дзвіночки дзвенять, хоч ніхто не торкається.

Перед хрестом стояли чотири низькі лави. На них — чотири свитки, складені просто, без показу. Дві — давніші, вицвілі, ще з осінніх сутичок і лісових засідок; дві — новіші: мисливець, якого не довели тоді, і старий бондар, що вмер не від стріли, а від напруги, коли ночами стояв на варті, не дозволяючи собі присісти. Смерть була різна, а шана — одна.

Тарас не став на підвищення; він знову стояв поряд із столом, на якому лежали чотири речі: глечик із водою, мисочка з попелом, пригорща солі й тонка смужка заліза — клаптик від Гнатової латки. Поряд — свічка, але не для показу. Світло вдень зайве; важливий сам вогонь.

— Сьогодні ми не про війну, — сказав він неголосно, але кожне слово лягало, як камінь. — Сьогодні про тих, хто став нашою землею. Без пафосу, без чужих назв. У нас не герої — у нас робота. І ті, хто лежить тут, — зробили свою до кінця.

Ганна взяла глечик і пройшла вздовж свиток, крапаючи на тканину по три краплі: вода — щоб їхня хода не пересохла в нашій пам’яті. Потім доторкнулася попелом: пам’ятаємо вогонь, що грів і палив. Сіль посипала тонкою доріжкою — щоби не запріла правда їхніх імен. Залізо Тарас поклав у кожну свитку по маленькому клаптику — не «меч», а «міра»: триматися рівно.

— Слово сім’ям, — сказав він.

Пріська, вдова бондаря, ступила вперед. Обличчя — рівне, не мокре; в голосі — не крик, а сила, як у сухого дерева.

— Він завжди казав: «Бондар не робить бочку для себе. Робить так, щоб вода трималась». А тепер — ми триматимемось за нього. Я не прошу нічого. Тільки щоби на кожній варті було по лаві. Щоб люди сідали й знову ставали. Щоб не падали раптово — як він.

— Буде, — відповіла Ганна. — Лава вартового — обов’язкова. Бо рівна спина — це не безсоння, це розум.

Хлопець-мисливець, старший син того, кого не довели з галявини, підійшов, і всі бачили, як у нього здригається губа, а він тримає її, як тримають тятиву: щоб не зірвалась.

— Я… — він ковтнув. — Я не хочу помсти. Хочу, аби ви вчили ходити так, як ходив батько. Щоб не бігли попереду стріли. Щоб слухали ліс. Щоб я був не «сирота з помсти», а «син, у якого є на кого рівняти».

— Почуєш, — сказав Сокол. — Сьогодні ввечері підеш із нами. Не в бій. У тишу. Вчися на слух.

Гнат ударив по ковадлу раз — коротко, як печатка. Тиша стала глибшою. Юрко стояв при правому крилі, стиснувши лук не як зброю — як обітницю. На його щоках не було сліз, але очі блищали сухим, безпечним блиском — тим, що з’являється, коли від болю перестають плакати, а починають пам’ятати.

— Похорон у нас не про кінець, — тихо мовив Тарас, — а про міру. Ми кладемо до землі не тіло — ми кладемо звичку триматися разом. І щоб триматися, нам треба не лише меч і плуг, а й вістка. Тому сьогодні — ще й про дорогу.

Він поставив на камінь біля хреста невелику дощечку — чисту, але вже з тонкою рамкою по краю, як роблять для грамот.

— Ми відправляємо двох гінців: на північ і на схід. Не просити. Сказати. І почути. На північ — шляхом купців, щоб їхнє слово не летіло в порожнечу. На схід — лісовими ходами, де люблять сліди повертати назад. Понесуть біле полотно й наше коротке: ми є, межа є, торг — удень, дорога — під оком. Хто «двічі» — нехай учиться казати «раз».

— Кого? — спитав один із десятників.

— На північ піде Марко Вітер, — відповів Сокол. — Легкий, мовчазний, пам’ять — як сухий мох: бере кожну дрібницю, не тоне. З ним — Роман-купець до першого торгу. Далі — Марко сам. У нього на руці буде вузол «раз-довго-раз». Якщо хто перехопить — прочитають неправильно. А свої — почують.

— На схід піде Ярина-Ластівка, — додала Ганна без вагань. — Її люблять недооцінювати, — отже, пропустить там, де «великі» не пролізуть. З нею — Іван, той самий. Бо ставить ногу правильно: правий бік бере стрілу. Йому це пам’ятати — значить жити.

Очі Івана спалахнули й одразу стали рівними — він кивнув коротко, як кивають на важку, але посильну роботу.

— Запис, — мовив Тарас. — Писарко, сюди.

Писарко вийшов, поклав на дощечку тонку пружну бересту й олівець. Не розгортав паперів, не робив вигляду «державної справи». Просто став поряд.

— Диктую коротко, — сказав Тарас. — «Синєбор говорить раз. Дорога північна — відкрита вдень. Переправи — під оком. Торг — на очах. Чужого міряти в нас не будуть. Хто прийде з миром — не піде голодним. Хто прийде двічі — вернеться ні з чим. Слово не вимагає відповіді — воно повідомляє». — Він затримався й додав: — «Пам’ятаємо людей, що впали, і тих, хто їх тримав. Міри вистачить на всіх». Підпис: «Основа Синєбору».

Писарко писав не повільно, а рівно. Коли закінчив, Гнат підсунув маленьку гарячу печатку — не герб, клеймо ковальської майстерні: «Залізо — наше». Печатка впала, коротко засичала, і на бересті виступив простий знак.

— Полотно, — сказала Ганна. Вона зняла з плеча смужку білого — не нове, але чисте. На краю — тонка «вишивка без нитки»: дрібний надріз горизонту. — Це — не для прикрас. Це — щоб з далека бачити ближнє. На вітрі — як мова.

Маркові подали легкі постоли, високий капюшон і сухий харч у полотняній торбині. Ярині — короткий ніж, голку, нитку, жменю сухого зілля від кашлю й вузлик солі. Іван узяв із рук Гната короткий кілок — «мітку доріг»: у нас кожен гінець ставить її там, де хоч раз став під укриттям. Потім обов’язково повертається — і забирає.

— Сигнали, — нагадав Сокол. — На відкритому — «раз-довго-раз». У лісі — три потрійних стукіти по корі. Якщо біда — два короткі, пауза, ще два — і тиша. Тиша — значить біда близько. Не геройствуйте. Геройство — для пісень, не для гінців.