Глава 8 — Обоз під охороною

До полудня небо затягнуло тонкими, мов натягнуті на раму, хмарами. Холод не щипав — тиснув рівно, наче ремінь на грудях. На північному виїзді Синєбору стояли чотири вози з сіллю, тканинами й залізним дріб’язком; коні парували, нетерпляче переступали, дзвоники на шиях глухо брязкотіли. Рудобородий купець крутив у пальцях ремінець рахівниці й щораз кидав погляд на Тараса.

— Підемо ходом «попереду—всередині—позаду», — сказав Тарас. — Спереду — Сокол із трьома: бачать і зникають. У середині — Ганна з двома жінками: очі на збіжжі та дитині. Позаду — Остап з Юрком і ще п’ятеро. Я — між першим і середнім возом. Гнат — при задньому колесі: якщо «зламають» дорогу — підправимо на місці.

— А ми що? — перепитав рудобородий, хоч і знав відповідь.

— Їдете й робите вигляд, що боїтесь менше, ніж є насправді, — відповів Тарас. — Ідете вдень. На очах.

Ганна віддала кожному купцеві по вузькій смужці білого полотна.

— Прив’яжете на праву руку. Якщо розсипемося — свої розпізнають здалеку. А ще… — вона спинила погляд на молодому помічнику рудобородого, юнакові з рум’яним лицем, — говориш лише тоді, коли питають. Сьогодні слово — як іскра.

— Чую, — кивнув той.

Виїхали без крику — просто потягнулися, як ковальський ланцюг: ланка за ланкою. Дорога на північ спочатку йшла полем, потім входила в рідкий березняк, а далі опускалася до низини, де торішні бурі вивалили кілька сосен і ліниво переклали їх поперек шляху. Гнат на ходу погладив оком перешкоду.

— Обходитимем ліворуч, але вузько, — буркнув тихо. — Якраз на «ляскіт» колеса.

— Зверху? — пошепки Сокол.

— Зверху хтось любить дивитись на наше колесо, — відповів Тарас. — Хай подивиться на своє терпіння. Пройдемо повільно, не зламаємо ні пантлика.

У березняку пахло вологою корою й грибною затхлістю. Сокол зник уперед, як нитка в тканині. Юрко раз по раз оглядав не небо й не крони — землю: чи немає ледь видимих «протяжок» — тонких слідів волокнини, якими люблять відмічати межі засідок. Двічі він побачив, як трава на пагорбі полягла не в бік вітру, а за людською логікою: «щоби зручніше було впасти на живіт». Подав знак осторонь. Стояти. Обійти низом. Гнат без слів висмикнув із воза коротку жердину, підважив колоду, пропустив колесо з гудінням — ніби просто лагодив дорогу. Рудобородий здивовано кліпнув: «Навіщо такий шум?» — і відразу зрозумів: шум — тут наш, а от тиша — не.

За низиною знову пішов рівний відтинок. Коні звикли до кроку, люди — до ритму. Здавалося б: якби не натягнутість плечей, це звичайний день на шляху. Тільки от у звичайний день не ловиш себе на тому, що прислухаєшся до свого дихання — чи не стало його раптом занадто чутно.

— Справа, — прошепотів Сокол з узбіччя й показав не пальцем, а підборіддям — на старий пень між двома осиками. На пеньку темнів свіжий надріз — рівний, чужий.

— Не чіпати, — відказав Тарас. — Хай думають, ми сліпі.

Однак готуватись перестали менше. Юрко непомітно змінив місце — опинився поруч із другим возом: зручніше дивитись на кущі, де мали б висіти ті самі «дзвоники без кляпу», якби їх ставили ми. Їх не було. Це було найгірше: у чужій тиші немає наших помилок.

Коли дорога знову зробила коліно — розминаючи старий кам’яний виступ — напад прийшов не громом, а звуком, якого не мало бути. Спершу — слимакове «псс» в повітрі. Потім — важкий удар у борт переднього воза. Після — ще два «псс», які впилися в землю між копит. Коні стали колоною каменю — такого каменю, що або рухається разом із землетрусом, або не рухається зовсім.

— Низько! — рикнув Остап, уже стягаючи з воза м’який щиток, яким у Синєборі закривали ковадло від іскор. Щиток ліг на борти, і ще дві стріли глухо уткнулися в дерево.

— Не стріляти у відповідь! — Тарас клацнув пальцями: лівий фланг — у кущі, правий — за колеса, купці — до землі. Рудобородий щось ковтнув — не звук, а крик — і притиснув хлопця до воза, закривши його плащем.

Стріли сипонули вже по-справжньому: з двох боків, з невеликого підвищення. «Не високі — середні», — схопив мірою Сокол. «Не охотники — рахівники: рівно, без злості», — додала Ганна подумки, твердо затиснувши плечима мішок із сіллю, наче це дитина.

— Дим! — кинув Тарас. Гнат уже тягнув зі скрині два глиняні горщики із сирою смолою й травою; запалив їх не на вогні — на розпеченому залізі, яке возив для «швидкої» ковальської роботи. Дим пішов низько, жирно, стелився по землі, ховаючи колеса й ноги. «Очам — неприємно, а коням — спокійніше», — промайнуло в голові, і в цю мить над димом, мов ножі з туману, випірнули три темні постаті. На відстані десяти кроків. Біжать рівно, під прикриттям власних стріл.

— Праворуч! — Сокол кинувся, і земля під ним, здавалося, не хрумтіла, а ковзала назад. Першому з нападників він вистрелив не в груди — в руку: лук злетів, стріла пішла вгору, ударивши в хмару. Арбалетний «псс» чвиркнув у дим; Гнат перевалив щиток, і болт, скигливши, вгризся в м’яке дерево.

Зліва щось темне майнуло в кущах — варта з другого боку вирішила «зайти конем». Та Ганна вже була там: її коротка, але міцна палиця опустилася на гомілку ворога, і той, не бачачи хто й що, впав, більше від подиву, ніж від болю. Юрко, вийшовши з укриття на півкорпуса, вистрілив низом — стріла зачепила комір нападника, забивши йому плечем у власне ребро. Він завив і змовк, бо Сокол уже «зняв» його ліву руку другою стрілою, зшиваючи його з землею.

Рудобородий, який здавалося каменем прикипів до колеса, раптом ожив: рвонув лямку воза, скерував коня впритул до борту — створив вузький «коридор» між першим і другим возом. Туди, в цей коридор, Тарас утиснув трьох купців і малого помічника.

— Тут слухаєте моє «раз». На «раз» — сидите. На «довго» — лягаєте. На друге «раз» — біжите за мною. Якщо скажу. Не скажу — не біжите. Поняли?

— Поняли, — хором і шепотом.

Удар прийшов інакше, ніж думали: не з лівого краю, а ззаду. Короткий свист — і заднє колесо третього воза сіпнулося. Вирвало кіл — хтось попередньо «розпустив» шплінт. Колесо не розлетілося — тільки перекосилося, і віз повів боком. Коні захропли й встали дибки. Той самий болт, що мав зайти в білий живіт коня, врізався в порожнечу.