Глава 7 — Стежка крізь багно

Туман над болотами лежав, наче розлите молоко, і навіть досвідчені очі Сокола губили обриси дерев у цій неприродній білій млі. Лише рідкі стовбури верб та беріз виринали з сірої пелени, мов обвуглені кістки з землі. Під ногами в’язко чавкала трясовина, і кожен крок нагадував, що другий шанс оступитися тут не дають.

Сокол ішов першим, відміряючи шлях не поглядом, а пам’яттю. Йому ще змалку дід показував ці місця — приховані від стороннього ока, але й зрадливі для того, хто не знає кожної купини. За ним рухалися Остап і Медяник, тримаючи списи напоготові, хоча розуміли: у цьому тумані ворог побачить їх раніше.

— Далі йдемо тихо, — шепнув Сокол, зупинившись біля низької верби. — Тут, кажуть, чужі бродили ночами.

— Кажуть чи бачив? — Остап насунув шапку на вуха, щоб не чути холодного свисту вітру.

— Бачив сліди. Свіжі, день-два. І не наші.

Вони рушили вузьким, майже непомітним гребенем землі, який змійкою тягнувся між калюгами чорної води. Під ногами траплялися уламки старих кладок, що колись вели до мисливських хатин. Тепер же ці кладки були зруйновані, а нові дошки — сирі, забиті поспіхом.

— Дивись, — Медяник нахилився і торкнувся пальцями сирого дерева. — Це не робота наших. Свіжа теска, але не по-нашому рубано.

Сокол нахмурився і, не кажучи нічого, рушив далі. У голові він уже малював карту — куди ця стежка може вести, хто її проклав і чому вона йде так близько до Синєбору.

Вони дісталися місця, де трясовина звужувалася до вузької протоки, через яку перекинуто новий місток. Під ним у воді булькотіли гнилі пні, а поруч на кілку висіла мотузка з вузлом — очевидний знак для тих, хто знає код.

— Оце вже цікаво, — пробурмотів Остап. — Хтось зробив шлях так, щоб можна було і вночі пройти.

Сокол присів, торкнувся мотузки, потім глянув на Медяника:

— Це не для наших. Це для тих, хто хоче обійти застави.

Він піднявся, обережно зняв вузол і сховав у торбу.

— Ми йдемо далі. Але повертатимемося іншою дорогою.

Туман почав розходитися, і крізь нього стало видно темний силует на іншому боці протоки. Людина. Висока, в плащі, що зливався з сірим небом. Постать стояла нерухомо, наче чекала.

— Бачить нас, — прошепотів Медяник. — І не тікає.

— Бо впевнений, що ми не підемо далі, — відповів Сокол. — І він має рацію. Сьогодні — ні. Але завтра… завтра ми тут будемо з Тарасом і людьми.

Вони повернули назад, ретельно запам’ятовуючи кожен вигин стежки, кожен кілок у багні. І коли вже вийшли на сухе, Сокол сказав:

— Якщо ця стежка веде туди, куди я думаю… то Синєбор у небезпеці. Бо це не просто обхід болота. Це прямий шлях у серце нашої землі.До Синєбору повернулися без зайвих слів. Кожен ніс у голові ту саму нитку шляху, що в’ється між чорними вікнами калюг, і кожен розумів: нитка веде не від нас — до нас. На подвір’ї Гната вже диміла смола; Ганна виставила на стіл гарячу юшку й шмат житнього — по ложці, по слову.

— Коротко, — сказав Тарас, коли Сокол закінчив розповідь. — Стежка — не мисливська, не випадкова. Є код-узли. Є «нічні» мітки. Це — канал. Сьогодні — м’яко. Завтра — твердим.

Він поглянув на берестяну карту, де ріка й болото сходилися в кут, як дві леза. Поличкою ножа провів від Поворотного хреста до знайденого гребеня.

— Ось тут ми поставимо «вуха». Не сторожу — пам’ять. Через кожні дві сотні кроків — кіл і тонка трісочка в мохові. Наш знак. А ще — дзвіночки без кляпу. Нехай бринять лише тоді, коли чужа рука схоче «перевірити, чи дихає ніч».

— І пастки? — спитав Гнат.

— Не пастки, — відказав Тарас. — Петлі бережуть вовків, а нам потрібні язики. Сітки — м’які, на станинах. Поставимо на «сухих» ділянках. Хай чужі самі сядуть на свої кроки.

— Хто йде? — Сокол глянув на Юрка й Остапа.

— Я поведу праву дугу, — сказав Остап. — Юрко — середину з дзвіночками. Сам піду низом — до того містка. Хочу «почути», як він держиться.

— Я дам вам двох з прибулих, — додала Ганна. — В них слух свіжий. А ще я розтягну по дворах полотно на смолоскипи. Болотяний туман не любить низького вогню. Ми його не палитимемо — триматимемо, як обіцянку.

— Іще, — тихо нагадав Юхим. — На кілках — шматочки полотна з вузлом «не-двічі». Вони звикли звіряти сигнали «двома». Наш вузол — один. Хто чужий — поправить на два. Ми це побачимо вранці.

— Добре, — підсумував Тарас. — Виходимо після заходу. Повертаємось до співу півнів. У селі — порядок ночі: вода готова, діти — біля печей, вартові — парами. Сьогодні ми не ламаємо тишу. Сьогодні тиша працює на нас.

Ніч знову прийшла без вітру — лише тріск крижаних кірок під черевиками і далеке «ухкання» сови, ніби хтось перегортає сторінки у темряві. У болото вони входили по троє, з інтервалами, як ланки одного ланцюга. Сокол повів крайнім гребенем, де земля ще пам’ятала стару мисливську стежку; Юрко — середину; Остап, обважений мотуззям і сітями, — низом до містка.

На першому «вусі» Юрко зав’язав білу нитку, притрусив мохом. На другому — підіп’яв дзвіночок без кляпу; тоненька дужка легенько торкалась кори, так що від найменшого різкого доторку метал мав сказати світові «я бачу». На третьому — тонка жердка над темною калюжею: один невірний крок — і нога в бруді до коліна. Жердку Юрко «зробив» гнучкою, підклавши свіжу лозу — щоб витримала свого, але зрадливо «віддала» чужого.

Остап підбирався до містка з боку, де дерево підгнило, і в кожному волокні відчував чужу руку: тесали поспіхом, але за мірою. Дошки покладено з проміжками одна в одну, вокрай — два кілочки, щоб не з’їхати вбік. «Не наші. І не дикі», — вирішив він і вмостив першу сітку просто під мостиком, зачепивши за коріння верби. Якщо хто рвоне — провалиться не у воду, а в м’яке плетиво. Житиме. А говорити буде — хоч-не-хоч.

— Готово, — прошепотів у темряву. Сокіл із іншого боку відповів таким самим шепотом. Ланцюг замкнувся.

До півночі ніч стояла порожньою. Лише хтось обережний пройшов вгорі — легкий шурхіт, як рукав по корі. «Наш», — вирішив Юрко: свої йшли парами і міняли крок навмисне. Так домовлялися: «нерівність — наш пароль». Він притиснувся щокою до сирої луби й розтягнув подих, як натягуючи тятиву — щоб його не було видно.