Глава 6. Під чесною личиною

День виростав не зі світла — з роботи. Хрустіли під ногами тонкі кірки льоду біля колодязя, у дворі Гната на сухому повітрі швидко брали жар вуглини, на межах дворищ розвішувались вервиці — не для оздоби, для пам’яті: хто з ким сьогодні у «парі». Після вчорашнього «перев’язу» люди звикали до нових рук поруч. А в цих нових руках уже була звичка, яку треба було розчути раніше, ніж вона стане законом.

Юхим — той, що любив рівні лінії, — з самого ранку працював у Дениса-бондаря. На подвір’ї пахло мокрим дубом і смолою. Клепки, рівні, як міра, стояли вільцем; обручі — охололі, але слухняні. Юхим тримав інструмент не як «учень на випробі», а як той, хто вміє з першого разу. Та рука в нього була надто чиста для смоленої роботи, і це не сходило з очей тим, хто дивився не лише на деревину.

— Не тисни так, — порадив він Денисові, підправляючи клин. — Дерево любить не силу, а терплячість. Тоді воно відповідає добром.

— А залізо? — кинув Гнат, проходячи повз.

— Залізо любить порядок, — незворушно відповів Юхим. — І не любить чужих рук.

Слова його були розумні, як готові прислів’я. Але прислів’я — то не завжди правда; часом це ключ, яким відмикають чужу клямку.

Ганна з’явилась із кошем полотна. Вона не питала, «чи вмієш», не хвалила, що «прудкий». Вона поклала поряд щось, що Юхим не очікував побачити на бондарському дворі: старий залізний гак, ще з тих, що робили до літніх пожеж. Гак був чистий, як сльоза, і від того незвично гарний.

— На цей гак повісимо під вечір мішок з борошном, — сказала вона рівно. — Він стоїть високо, але рука завжди знаходить дорогу до того, що блищить. Подивимось, чия рука довша.

Юхим підвів на неї погляд — не довгий, але насторожений. Мить — і очі знов стали рівними, як вода в широкій мисці. Він кивнув і, здавалося, забув про гак. Та Ганна знала: гарні речі довго не забувають.

На валу в цей час Сокол розмовляв із Юрком, не відводячи очей від ріки. Їхні слова були короткі — так говорять, коли голова зайнята іншим.

— Сьогодні вночі — «тихий круг», — сказав Сокол. — Удвох із Остапом кидаєте тінь біля західного клину. Дивитесь не на ноги — на плечі. Шпигун завжди несе плечі трохи наперед, наче в них ховається час.

— А якщо він зупиниться? — Юрко останні дні став говорити повільніше — не тому, що боявся, а тому, що вчився думати до слова.

— Тоді підемо за ним. Сьогодні ми не ловці й не судді. Ми — дзеркала. Нехай він сам собі покаже, хто він.

Юрко кивнув і знову втупився в воду. Ріка була темна й рівна, як клинок. На протилежному березі тінь верболозів лежала товстим килимом, і з того боку тягнуло не тільки смолою — рахунком.

До полудня найпростіші речі знов підтвердили Тарасове «не забороняємо язик — даємо вагу». «Мішки мовчання», що висіли в хатах, наповнювались не лайкою і не плітками — фактами. «Хтось двічі пройшов повз нашу клямку і не торкнувся — учора б торкнувся». «Сторож на вежі заговорив рівно, коли вже мав би хрипіти — значить, хтось приніс йому воду вчасно». «Писарко двічі правив рядок — а завжди раз». Дріб’язок? Для Основи — ні.

Тарас обійшов колами двори — так він знімав «температуру». В одного — холод, бо в хаті непотрібне слово. В іншого — жар, бо надмірний порядок. У третього — рівний дух, бо робота знайшла того, хто її робить.

Біля двору Дениса він зупинився довше. Юхим якраз підтягував обруч; кожен рух — стислий, конкретний. Ніби не він чужий, а ця земля — чужа його ремеслу.

— Коли робиш бочку, де кінець? — спитав Тарас, ніби між іншим.

— Коли вона тримає воду, — відповів Юхим.

— А якщо вона тримає ще й язики?

— Тоді це вже не бочка, — сказав Юхим, дозволивши собі тонку усмішку. — Тоді це рада.

— У нас ради — не в бочках, — сказав Тарас так само рівно. — У нас ради — на відкритому повітрі. Щоб слово не цвіло.

Вони розійшлися без сварки. Але кожен поніс свою думку.

Вдень Ганна «випадково» попросила Юхима допомогти в коморі за валом: та сама, де вчора промовчав його погляд до вузького лазу. Вони йшли не вдвох — із ними пішли Марфа і Палажка, у руках — нитки, голки, шмат полотна. Жінки в Синєборі вміли робити «вилиті» тиші: коли поруч шиють двоє, чоловіча тиша чує сама себе.

Комора зустріла запахом воску та старої деревини — міцним, як закон. В центрі — діжі з квасом; по стінах — зв’язки сухих смолоскипів. У дальньому куті, де чорнів лаз, Ганна поклала кошик із прядивом на лаву, навмисно відсунувши край ближче до щілини.

— Тримай, — сказала вона Палажці. — А я ключі від «другого» замка покладу тут, на цвяшок. Звідси їх краще видно, ніж з моєї кишені.

Ключі обережно дзенькнули. В тій мелодії було кілька нот: «візьми», «поклади», «подумай». Юхим не повів бровою. Лише раз — дуже коротко — погляд ковзнув по ключах. І знов не затримався.

— Цей лаз — куди? — запитав він мимохідь, коли Ганна міряла кроки від порога до столу.

— У вежу, — просто відповіла вона. — Щоб не носити смолоскипи через двір під дощем. Дрібниця, але з дрібниць стоїть життя.

— Ага, — кивнув Юхим. — Розумно.

Слово «розумно» в його устах звучало, як мірило — випробування не речей, а людей.

Після обіду Гнат узяв Юхима «на навчання» у кузню — так він називав те, що інші назвали б «допитом оглядом». У кузні було тепло, як у слові, яке підпирає дах. Гнат дав йому просту роботу — витягти з полум’я тонку смужку заліза й зігнути її під певним кутом.

— Не поспішай, — сказав Гнат. — Тут головне — відчути, коли залізо ще тримає свою волю, а коли вже готове взяти твою.

Юхим робив акуратно — без хвацькості. Але Гнат помітив, як той раз по раз краєм ока зиркав на стіну, де висіла «карта» зміни варт. Не цифри йому були цікаві — ритм. У які хвилини міняється «тиша» на «крок».

— Нащо тобі ритм? — кинув Гнат, не піднімаючи голосу. — Залізу — однаково, чи міняється вартовий.

— Я ремісник, — м’яко відповів Юхим. — Коли ритм не той, люди ламають інструменти.

— Ага, — сказав Гнат коротко. — А ще — двері.