Глава 5 — Тріщина під дахом

Ранок прийшов не світлом, а звуком — здавленим і нерівним. По подвір’ях брязкали відра, але брязкіт цей мав глухоту, ніби воду брали не з криниць, а з порожнечі. Двері рипіли частіше. Лай собак рвався короткими шматами — не на чужинця, на тінь за власним плечем. Сніг під ногами старих синєборців скрипів сухо й тверднув під кроками прибулих — наче і той, і той крок вів різними стежками по одній землі.

Ганна, виходячи на призьбу, на хвилину затримала руку на клямці. Її навчили: якщо двері відчиняються важко, не треба сильніше штовхати — треба подихати повільно у щілину, аби тепле розтопило дрібний лід. Вона так і зробила, дозволяючи собі ще одну мить перед тим, як зайти в день, де кожне слово могло клацнути, як той лід.

На майданчику біля кузні вже стояли гуртки. Старі — окремо, прибулі — окремо. В кожному — по два-три «голоси», інші — очі. Між гуртками — вузька смужка порожнечі, тонша за черес, але глибша за яр.

— Знов ваші дві ночі поспіль на вежі задрімали, — кинув Семен-мисливець, головою кивнувши у бік Погорілих воріт.

— А ваші вчора у казані кришку не дотримали — півночі кігтями щурі лоскотали, — відрізав Гліб-рибалка, що прийшов із півночі з першими возами солі. — Теж мені варта — на кашу сторожі.

Сміх, який у мирні роки розчинив би ту грубість, сьогодні не піднявся. Гнат ударив молотом по ковадлу — раз, довго, ще раз — той звук прокотився і осів, не зв’язавши людей ланцюгом роботи, як зазвичай. Сокол стояв трохи вище, на холодному пеньку, дивився не на людей — на відстань між ними: саме там починається бій.

Тарас підійшов без поспіху. Поглядом відміряв гуртки, помітив дрібниці: у Семена рука легенько тремтить — не від холоду; у Гліба сорочка заправлена не рівно — поспішав, годі спав. За спинами — діти, притихле пташеняче шурхотіння. На коморі — нова клямка, ще сіра, незвична. Вона теж «говорила»: учора щось шукали, нічого не взяли, але торкались.

— Ми всі тут під одним дахом, — сказав Тарас. Голос без заліза, але з вагою. — Якщо дах трісне — сніг упаде і на ваших, і на наших. Хто хоче снігу в хаті — продовжуйте рахувати чужі промахи. Хто хоче хліба — по двоє зі змішаних дворів на комору. Зараз. Не «після роботи». Робота — тут.

Семен хотів щось буркнути, Гліб зводив брови для ще одного гострого слова, але Тарас навіть не глянув на них — просто повернувся до комори, взяв перший мішок і поклав на вагу. Рух показував: «Робимо, не сперечаємось». Рухи — то мова, яку в Синєборі розуміли всі.

До полудня комора звучала новим тактом. На порозі — наст, що ніби хрустів на кожному «перепишемо-запишемо». Всередині парами стояли «свій» і «прибулий»: Степан із «долішнього» двору з Глібом; Марфа-ткачиха з новоприбулою Палажкою, що вміла сушити рибу без диму; Варивон-гончар з Денисом-бондарем, котрий робив обручі без цвяха; Писарко — з двома юнцями, один з яких писати не вмів і дивився на берестяну дощечку, як на полювання.

— Не пиши «чверть», коли бачиш «ось так» — покажи, — Ганна взяла Палажчину руку і провела пальцями по краю мішка. — Сьогодні до вечора тут буде один запах і один рахунок. Мова — потім. Мову дім вчить, коли він дім.

Писарко смикнув плечем, ніби сорочка давила. Він любив рівні рядки, але сьогодні йому дісталися «нерівні» люди, і це їло його більше, ніж тремтіння руки, коли доводилося торкатися брудного мішка.

— Напишеш і порахуєш у двох книгах, — сказав йому Тарас, не відводячи погляду від мішків. — У своїй і в Денисовій. Ввечері книги поміняєте місцями і звірите. Якщо хоч один рядок не зійдеться — будемо піднімати не голос, а мішок. На стіл. І будемо дивитись, де бреше зерно.

Усмішки пробігли, світлі й короткі: коли в Синєборі говорили, що «бреше зерно», це дозволяло людям не називати «брехуном» одне одного.

На валу тим часом вартові мінялися кожні дві години — швидше, ніж учора. Вітер ніс із півночі не тільки холод, а й новини: «там бачили вози з полотнищами», «там чули, як вночі рахували кроки», «там у болоті знайшли чужу підкову — гладку, гарячу». Кожна чутка була сірою і липкою — бралася до рук, навіть якщо її хотіли кинути.

Сокол послав Юрка на «тиху розвідку» по дворах — не шукати винних, шукати пустоти. Порожні місця на полицях, де вчора щось стояло; мокрі плями, де не мало бути води; половика, перекладена інакше, ніж зазвичай. Юрко ходив, мовчки клепав поглядом. Увечері він покладе на стіл не імена, а мапу «пустот». І з тієї мапи буде видно більше, ніж зі списків.

Перша тріщина «заговорила» опівдні, у найпростішому місці — біля колодязя. Відро підскочило на гаку, розвернулося і вилило півводи на ноги Палажці. Та різко зойкнула, а Марфа-ткачиха, що стояла поруч, ледь утрималась:

— Дивись, куди ставиш! Вода у нас не сама по собі приходить!

— А хіба руки в мене гірші? — Палажка червонулась так, ніби їй тільки-но сказали «босяк». — Я з рибних хуторів. У нас вода — солона, а руки — ті самі.

— От-от, солона, — буркнула якась баба зі старих. — Сіль у нас і так в хаті стоїть, а тепер ще й у голосі.

Ганна, що підходила саме в цей час, не виговорювала розумних речей про «ми» і «ви». Вона зняла з гака відро, перевірила тріснуту пружину, власноруч підкрутила вузол на мотузці — і сказала одне:

— Вузол — parою. Ти і ти. — Вона простягла мотузку Марфі і Палажці. — Зав’яжіть кожна своє. І скажіть… не мені, собі… який міцніший.

Марфа зітхнула, взяла мотузку так, ніби брала в руки свою вдачу. Палажка подивилась у воду — там, у темній глибині, борсались їхні відображення: одне — зморшкувате, друге — рівне і туге. Вузли вийшли різні — і що смішно (і що важливо) — обидва міцні.

— Тепер носитимете парами, — підсумувала Ганна. — Хто у кого не витримає вузла — той і винен. Але — мовчки. Мовчки — це теж мова.

Під вечір до цієї пари хтось додав жарти. І жарти стали єдиними словами, що їх хотілося слухати.

Друга тріщина вистрілила в кузні. Зник гак — той самий, новий, що Гнат викував учора. Зник — і все. Відразу з’явилися «знаючі», які підказали: «ага, він тонший, ніж треба», «ой, то не той метал, він ласий на чужі руки», «та що тут казати — прийшлі, бач, руками чіпали, от і зникло».