Глава 4. Ніч під соляними вітрами

Вечір ліг на Синєбор сухою темрявою: не зливався у смоляні глибини, а ніби став шорстким — як грубе полотно, яким натирають лезо, щоби зняти задир. Дзвін у кузні притих раніше, ніж зазвичай, і це було не через втому — через домовленість: у цю ніч дим не мав тягнутись до самого неба, щоб не показувати чужим, де у нас б’ється серце.

Тарас сидів у тісній коморі при кузні, де запах вугілля змішувався з запахом зерна. На лаві перед ним лежав короткий шкіряний мішок із дрібним товаром — сіль у полотняних мішечках, вузенькі залізні пластини, кілька нових цвяхів з квадратною шапкою. Речі безіменні, але саме вони говорили мовою, яку купці розуміли краще за грамоти.

— Далі — сам, — сказав Сокол, затягуючи ремінь на плащі. — Ми закриємо стежки ззаду і з боків. Якщо вони прийдуть не одні — знатимемо першими.

— Не стріляти, — нагадав Тарас. — Сьогодні луна має бути лише від слова.

Їх було троє, хто вирушив за вал: Тарас, Сокол і Остап. Вони розійшлися на межі верболозу, кожен взяв свою нитку ночі. Ліхтарі лишили вдома; вели їх звуки і звички. Річка внизу дихала рівно — ніби переверталась із боку на бік. Вітер ішов з півночі — сухий, соляний; він приносив ті запахи, котрі першими приходять у торгові міста і останніми покидають місця, де щойно була армія: смола, кінський піт, старе полотно.

Місце для зустрічі обрали не випадкове — під закинутим бортом старого човна, що врос у берег і заріс шипшиною. Тут колись перевантажували мішки зі збіжжям; тепер тут сиділи вужі й стежила сова. Від ріки зручно було підійти без слідів, із суші — важче, але можливе.

Посланець прийшов у домовлений такт: раз — пауза — раз—раз — пауза — ще раз. Коли постать відділилася від темряви, Тарас побачив не шляхетну сутулу купця, а сухість людини, що давно стоїть між двох жорен — між владою і шляхом. Плащ був перевернутий навиворіт і перехоплений поясом без пряжки; каптур нависав так, що з-під нього видно було лише бороду з рудою прожилкою та кінчик носа.

— Ти — Тарас, — сказав незнайомець без запитання. Голос шершавий, як пень, що довго стояв у воді. — Я — Ярема. Я ходжу дорогами між озерами і містами, де сіль міряють не ложкою, а залізом. Мені сказали, що тут є ті, у кого слово дорожче срібла. Я перевіряю.

— Перевіряй, — відказав Тарас. — Але не забувай рахувати й зворотно: що твоє слово дає нам, не тільки що забирає.

Вони сіли навпочіпки під бортом човна — так, щоби чути річку й не бачити одне одного повністю. У темряві слова легше стоять на ногах.

— На півночі закручують хомути, — почав Ярема. — Князь Рудоборський не просто водить людей «на лови». Він будує дорогу. Дерев’яну, складену. По ній ідуть вози, як по суші в межень. Де раніше розкисало колесо — тепер твердь. Склад, який ви підпалили позаторік, відновлено; є нові — ближчі до вашої межі. Дві зими він купував у нас підкови «гарячі» — ті, що без цвяхів. Тепер узяв власних ковалів. Полотнища — не для вітру, а для того, щоб здалека їх бачили і не плутали з розбійниками. Це не рейди. Це лінія. І вона йде сюди.

— Чому ти нам це кажеш? — спитав Тарас.

— Бо коли лінія приходить, вона забирає не тільки стежки воїнів, а й наші шляхи, — зітхнув Ярема. — Де стає гарнізон — там стоїть мито. Де стоїть мито — там спорять не ціною, а спинами. А в нас спин мало. Я хочу, щоб дорога лишилась дорогою. І я знаю, що будь-яка дорога не любить болота. А болото — це війна, коли її ведуть не для слави, а для науки: «показати, що можна». Тоді всі тонуть.

Він витяг з-за пазухи тонку дощечку з берести. На ній — лінії, точки, короткі зарубки; на краю — вузол із білою ниткою.

— Склади солі, — пояснив. — Ось тут — старий, глибокий, зі стелажами; він — ближче до води, але не на самому березі. Ось тут — новий, лісом затулений, з вартовими зі списами. Ось тут — незакінчений. Там поки що лежать одні порожні мішки. Бачиш вузол? Це означає: «швидко росте». І ще… — він нахилив дощечку, tож світла не було, але голос став тихішим. — Вони шукають людей не в стінках, а в очах. Тих, у кого очі «рахують». Їм потрібні не мечі — мірники. Ті, що ставлять насічки й ведуть ряд. Такі в Синєборі є?

— Є, — відказав Тарас чесно. — Бо не буває громади без тих, хто любить рівні лінії більше, ніж живе дерево.

— Тоді бережи їх ближче до печі, — сказав Ярема. — Холод бере таких швидше.

Тарас поклав поруч свій мішок.

— Це — не платня, — сказав. — Це — доказ. Якщо твоя карта правдива — ми знаємо, як віддячити. Не сріблом. Ділом.

— Я не беру платню з того, хто ще не перейшов міст, — відказав посланець і легенько відсунув мішок назад. — Я беру шлях. Скажи: що ви робитимете? Не для того, аби «здати» твоє слово, а щоб знати, чи не станемось разом під млином.

— Спершу ми не дамо їм міри в нашій землі, — відповів Тарас. — Усе, що вони міряють — ми збиватимемо. Дзеркала, лампи, стовпи. Їм потрібна пряма лінія — ми даємо їм криву. Їм потрібен шум перемоги — ми даємо тишу дороги, де колесо ковтає пісок. Потім — ми не пустимо їхню сіль до наших уст. Сіль — це нитка: де вона лягає, там люди плетуться. Ми розірвемо нитку. І ще — дамо дорозі інші вуста: поведемо вози інакше, через місця, де вони не знають броду. Але для цього… — він глянув на темряву, ніби там сиділи старші й слухали, — …для цього треба очі. Не тільки наші.

— Очі є, — сказав Ярема. — Але вони коштують зусиль. Я не кажу «срібла». Кажу «справ».

— Справами й заплатимо, — відказав Тарас. — Ти даєш нам «де» і «коли». Ми даємо тобі «як» і «щоб». Ми не підемо під їхні прапори і не станемо під ваші ваги. Але там, де дорога забирає хліб — ми повернемо його ножем. І дамо вам: «пройдеш тут — не зупиняйся, не світи, не говори». Це — теж мито, тільки наше.

— Твої слова важкі, — зітхнув Ярема. — Добре важкі. У нас кажуть: коли віз важкий — колеса вчаться слухати землю. Коли слово важке — люди перестають бігати. Вони йдуть.

Він повільно сховав дощечку.

— Є ще одне, — додав тихо. — Князь під себе бере дві річки вище за вас. Там — переправа на дубових палях. Якщо він її добудує, піде тут щільніше. Їм потрібен знак, що «не тут». Дати його можете лише ви — не словом. Димом. Розумієш?