Глава 3. Перевірка боєм

До світанку залишалася одна тонка смуга темряви — така, що її можна було б зняти з небес, як мокру ряднину, та скрутити в мотузку. Вартові стояли тихо; дим від верболозу зі вчорашнього вечора вивітрився, лишивши по собі лише запах мокрої кори. Сокол на вежі зняв долонею іній з поручня й потер між пальцями — слухав, як кришиться тиша.

— Раз… довго… раз, — прошепотів сам до себе й дав знак униз.

Відповіли правильно, без поспіху. Село прокидалося не дзвоном — мірою: у кожного двору своя частка руху, у кожної хати — робота, що стояла на «сьогодні». Ганна, роздаючи завдання, охоплювала поглядом одразу кілька речей: чи сухі рукавиці в дітей, чи не голодна коза у вдови, чи тепла юшка там, де ніччю чергували чоловіки. Вона не питала «як ти?». Вона мовчки підсовувала миску.

Тарас вийшов на двір і зав’язав пояс тугіше, ніж учора. Після «трьох стежок» минулого дня він спав коротко й твердо — таким сном сплять ті, хто вже поставив камінь на брід і знає, що наступного дня покладе другий.

— Сьогодні не слово, — сказав сам собі, дивлячись на тонкий ранковий край. — Сьогодні — рука.

Перший знак прийшов від Юрка. Він з’явився біля кузні, як тінь, що «вчиться» світла, і враз помітно подорослішав — очі стали не «гарячими», а «далекими».

— На ярі — слід свіжий, — коротко. — Три кроки, пауза, два кроки, пауза. Так ідуть, коли несуть щось важке на жердині: кроки «спотикаються» об руку. На схилі — ще одна клякса смоли. Вони позавчора ставили кутник, учора — позначку, а сьогодні — уже несуть.

— Куди зносять? — спитав Сокол, що зайшов іще мокрий від туману.

— На східну нитку, ближче до верболозу.

— До води? — Гнат нахилив голову.

— Або показують нам, що йдуть до води, — відказав Юрко. — Але яр веде себе, як струна: відгукувався у двох місцях, а третє — мовчало. Там, де мовчало, і є їхній «згин».

— Добре, — підсумував Тарас. — Підемо вздовж «згину». Не всі. Трійка. Поки — без стріли. Наш сьогоднішній урок: побачити їхні руки.

Він вибрав трьох: Юрка — за увагу, Остапа — за спокій, і молодого Гліба — за рівну руку. Сам повів. Сокол лишився на вежі — не з бажання командувати, а з розуміння: сьогодні комусь потрібно слухати «далеко».

— Якщо почуєш «двійку», — сказав на прощання, — не відповідай. Хай вони думають, що ми не зрозуміли.

— Зрозуміємо ми, — посміхнулася Ганна. — А відповідати буде хліб. Після.

Вони взяли правіший рукав межового яру й пішли стежкою, яку вчора розмітили поглядом. На схилі ще блищав тонкий мідний дріт — накритий корою, як домовлено. Юрко, проходячи, лише ледь торкнувся кору пальцем: «на місці». Далі, де яр робив тупу петлю, трійка враз загальмувала: в повітрі висів гострий запах качиного пір’я — чужий, дикий. Так пахне полювання, яке тільки-но закінчили.

— Вони не просто несуть, — прошепотів Остап. — Вони смакують це.

За черемшиною, де позавчора вони знайшли «рамку», Тарас побачив слід, якого не має бути в лісі: відбитки пальців. Хтось витер руки об кору не для того, щоб очиститися, — щоб залишити «власність». На кінчиках — темна смуга смоли. Тая, що липне «по-іншому».

— Показують себе. Або перевіряють нас, — сказав він. — Ідуть повільніше, ніж можуть.

— Бо чекають, — додав Юрко. — Тих, хто має вийти знизу.

Той «знизу» почався за три сотні кроків: яр звужувався до людських плечей, і земля під ногами стала м’якшою. Зліва — загата з довгих, гнучких лозин; справа — дві нові вербові ключини, свіжі, на кожній — маленькі зарубки: «раз—раз—два». На дні яру лежала жердина — гладка, з насічкою під долоню.

— Тут їхній «вузол», — сказав Остап, опускаючись навпочіпки. — Тут стають у дві руки й чекають. Двоє — зліва, двоє — справа. П’ятий — на верху. Шостий — у тіні. П’ятим підміняють «втомлену руку».

— Скільки? — прошепотів Гліб.

— Шість, — відповів Тарас. — Але сьогодні може бути й менше. Або більше.

Він кивнув, і трійка розсипалася: Юрко пішов вище, по коренях, які давали опору, Остап зсунувся ліворуч під лозини, Гліб ліг на живіт у самому відвороті, де земля пахла холодною кислинкою глини. Тарас лишився внизу, обравши місце, де на долоню лягала тінь від схилу — така тінь, у якій видно, а тебе не видно.

Тиша не стояла — текла. Зверху раз у раз кректіла горлиця; десь у лісі коротко, наче винувато, гавкнув пес. Потім — камінчик, що з’їхав із краю. Не їхній. Чужий. Тарас, не повертаючи голови, намацав долонею вологий холод глини й відчув, як під пальцем дрібно тремтить земля — як тремтить полотно, коли його тягнуть у двох краях. «Йдуть», — сказав собі.

Перший з’явився без поспіху, як хазяїн у власний дворик: плат глухий, плаский, на плечі — вузький ремінь, що облягав руку не селянською, а «будівничою» петлею. Він не дивився вниз — дивився на верхів’я лозин, де могли ховатися линви. Другий — позаду, ближче до нашого краю. Третій — у зеленкуватому кожушку, з підрізаною бородою — той самий «писар», про якого вони вчора говорили. Четвертий і п’ятий не показались — тільки «дихали» яром: маленькі обвали, які лишає нога, що ловить рівновагу. Шостий — так і лишився тінню.

— П’ять, — прошепотів Юрко десь зверху, так, щоб лише камінь почув.

— Бачу трьох, — відповів Остап так само повітрям. — Є «писар».

Тарас не любив лічити ворогів по головах. Він любив лічити «звички»: як хто ставить стопу, як тримає плече, як слухає тишу. Перший ішов так, як ходять ті, хто покладається на «звичний лад»: на півкроку наперед — очі, на крок — рука, на півкроку назад — тінь. Другий більше спирався на п’яту — коротко, різко, так носить тіло той, хто живе в камені, а не в дереві. «Майстер із фортеці», — подумав Тарас. «Або той, хто там вчився». Третій, «писар», не ступав, а «пересовувавсь»: кожен його рух відміряний, як літера на табличці.

Перший зупинився. Витяг тонкий кілок, встромив у край ярка й легенько поворушив. Чи то перевіряв м’якість землі, чи то вивіряв кут огляду. Потім, не обертаючись, подав короткий знак — два пальці. Другий обійшов ліворуч і став під лозинами — там, де лежав Остап. Зупинився так, що між його чоботом і Остаповою рукою була відстань «на дотик».