Глава 2 – Три стежки

Ніч трималася рівно, як туго підтягнутий ремінь. Варта ходила не для годиться: подвійним кільцем — зовнішнім уздовж валу й внутрішнім між хатами, де світло печей падало на сніп дров, на відра з водою й на присадкуваті тіні людей, які цієї ночі не спали. Синєбор дихав — коротко, зосереджено. Правильна втома осідала на плечі, як кожух: важко, але тепло.

Сокол раз по раз зупинявся на вежі й вдивлявся в темряву так, ніби на ній були літери. «Раз—довго—раз» ковзнуло над дахами — відповідь прийшла з трьох крайніх хат і ледь запізнилася з четвертої, де вчора Гнат поставив нову скляну пластину «неудобно для чужої руки». Сигнал ішов без збоїв. Тиша відгукнулась рівним «є».

— Рівно тримають, — сказав знизу Тарас, не піднімаючи голосу. — Так і має бути: хай ніч говорить нашою мірою.

— Схід темніший сьогодні, — відгукнувся Сокол. — Наче хмара стоїть на воді.

— То не хмара. То думка.

Вони замовкли, і лише тріск морозу в калинових гілках розхитував темряву. З гостьового двору долинув притишений оклик — черговий просив води для коней. Ганна сама занесла відро, а потім, виходячи, торкнулася плеча Сокола:

— На світанку не забудь: дітям зваримо кашу раніше. Нехай перший запах дня буде — хлібний, не димний.

— Буде, — коротко кивнув він.

Під північ почулося тихе, але відчутне «шшш» — як коли мокру гілку сунуть у жар. На східному краю, там, де верболіз обіймав ріку, хтось розвів дрібний вогонь із сирого. Дим повз низько, шкряботів горло, але не підіймався стовпом.

— Дзеркало, — буркнув Сокол. — Вони нам зроблять кашель — ми зробимо їм.

За півгодини верболіз кашляв уже з обох боків. Дим зливався й лягав балкою вздовж води. У ньому було щось правильне: не туман — наш, господарський, що прикриває рухи, і не гасова копоть — чужа, липка. Це був дим роботи.

Ніч відступала неохоче. Схід посвітлів — небо вилиняло, як полотняна сорочка після багатьох прань. Півень не кукурікав — кури, здається, теж вміли мовчати, коли село переходило на «військову» мову. У цей ранній проміжок між тінню й світлом, коли очі бачать більше, ніж треба, Тарас зібрав трьох десятників біля кузні. На столі лежала берестяна дощечка купця з дрібними зарубками-дорогами, біля неї — вузький шмат білого полотна, чистий і сухий.

— Сьогодні — три стежки, — сказав Тарас. — І одна тінь.

— Тінь? — перепитав Юрко.

— Посол не тінь. До Рудобора піде завтра, коли розвідка накреслить межі. Сьогодні — лише наші очі й руки.

Він розклав усе просто й зрозуміло, як розкладають інструмент перед роботою:

— Перше. Правий берег ріки — веде Сокол: двоє зі старих, один з молодих. Позначаєте пастки, але не чіпаєте. Сліди — знімаєте очима, не ногами. Дивитесь на верхів’я верб: там люблять ховати тонкі линви.

— Друге. Межовий яр — Юрко. Двоє з ним: Пилип-сушар і Іван. Ваша задача — слухати. У ярі завжди звучить земля. Якщо хтось йде строєм — яр дає відлуння з тактом. Розрізняйте «раз—раз» і «раз—два—три».

— Третє. Вниз за течією — я й Остап. Триматимемось сухих корінців, щоб не залишати «мелений слід». Шукаємо — не людей, а їхні звички: де ставили казан, як клали дрова, що залишили «на потім». Людина завжди лишає собі міст вчорашній у завтра.

— А жінки? — озвалася Ганна від порога, не заходячи, але вже в роботі. — Ми сьогодні ставимо «вуха» туди, де стіл чистий і слова гладкі. Якщо хтось із «ремісників» любить, щоб біля нього малося без зайвих очей — там і будемо. Я з Настею піду до гостьового двору. Медяник — у двори, де шаблони ще не згоріли в горні.

— Добре, — кивнув Тарас. — Увечері — збір. Ні слова в голос про те, що побачили, поки всі не зійдемося. Хай у кожного буде своя нитка — клубок станемо мотати разом.

Сокол пішов першим. Правий берег дихав торішнім листям і тихою водою, що бігла під льодком, як думка під словом. Він рухався, наче кіт у смузі, що знає кожне коріння, кожну щербинку. За ним — старий Митро, котрий ще пам’ятав, як колись у цих місцях ловили не людей, а видру, і молодий Гліб — рука в нього рівна, але очі ще поспішали.

— Тримай ритм, — раз у раз шепотів Сокол до Гліба. — Не біжи думкою попереду стопи.

Перша пастка трапилася там же, де вчора: тонка дротяна петля під свіжим сніжком. Але сьогодні біля неї з’явилась нова дрібниця: у тріщині вербової кори стирчала коротка кістяна голка. Вона ні до чого не була прив’язана — просто чекала пальця, який за неї смикне. Сокол глянув на Митра, той зиркнув у відповідь і лише ледь помітно затиснув зуби.

— Не наші, — прошепотів старий. — Наші голки люблять нитки. Ці — люблять шкіру.

Позначивши місце непомітним «котячим» сколом на корі, пішли далі, підтягаючи крок під ритм тихої води. На мілкому плесі знайшли два відбитки підошов «гарячих підків»: відбиток не тиснув п’яткою — значить, ішов не селянин, а той, хто вчений до довшого кроку й коротшої зупинки. Трохи далі калюжа злегка пожовкла — запах слабкий, але не наш: вливали в воду трунок, що глушить рибу.

— Щоби варту лишили без вечері, — буркнув Митро. — Хитрі.

— А ми будемо їсти кашу, — відказав Сокол рівно. — Їжа має пахнути житом. Їхні хитрощі — голодні.

Під старою осокою Гліб помітив ще одну дивину: валянок сліду з грубою насічкою. Насічка — не селянська, наче підошву «накуштували» ножем, щоб не їхати по льоду.

— Готуються до льоду, — підсумував Сокол. — Хочуть ходити там, де ми не чекаємо.

— А ми чекатимемо всюди, — знизав плечима Митро.

Вони вийшли на невисокий пагорб і присіли. Внизу на березі стояла вузька драбинка, витесана з сирої дошки. Дві щаблини були свіжі — сокира торкалася їх учора: сік деревини ще пахнув солодом. Драбинка вела від води до низької розвилки двох стежок.

— Водяний язик, — тихо сказав Сокол. — Тут говорили. Сьогодні вже мовчать. Пішли.

Вони відійшли, не торкнувшись нічого. Дим від верболозу щипав очі, але це був їхній, домашній щипок — у ньому не було злості.

Юрко, Пилип і Іван спустилися в межовий яр під обідній холодок, коли сонце, наскрізь тонке, наче мідна монета, не гріло, а лише позначало напрямки. Яр тягнувся від старого каменя до ріки, звужувався й раптом різав повітря гострим запахом вологої землі.