Глава 1 — Перші сліди

Ранок у Синєборі завжди починався звуками: спершу — тихе шкряботіння віника по призьбі, потім — плюскіт води у відрах, а далі — глухий подих горна, що брав жар із темряви й піднімав його до світла. Того ранку звуки були ті самі, та від них ішов інший холод: мовби між звуком і річчю, між кроком і землею з’явилася невидима, але відчутна щілина.

Після віча минуло лише три тижні. Люди ще згадували слова Тараса — короткі, міцні, як кілки у мерзлу землю: «Не влада — єдність. Не наказ — рішення. Кожен, хто працює — наш. Кожен, хто бореться — брат.» Від тих слів вийшла сила: згорнуті плечі розпрямилися, у кутках очей з’явилась уперта ясність. Вдень латали паркани, чистили криниці, тягнули брус до нових мостин, переселяли прибулих — тих, кого Поворотний хрест прийняв у громаду. Вночі виставляли вартових — по двоє, а не по одному. Не через страх. Через пам’ять.

Тарас прокинувся ще до східної сивини. Піч глухо потріскувала, Ганна ворухнулася на лаві й, не відкриваючи очей, простягла руку, торкнулася його зап’ястка.

— Йдеш? — тихо.

— Перевірю ріку, — відповів і накинув кожуха. — Вернуся до сходу.

Надворі пахло сирістю. На межі подвір’я дві кішки сиділи, наче крихітні статуї, і дивилися в один бік — туди, де старий шлях спускався до броду. Кішки, як і пси, першими відчувають не так людей, як наміри.

Біля Поворотного хреста, де ліс торкався поля, стояв Сокол. Він не любив чекати в хаті — казав, що тиша там «не така». На плечі — лук, за поясом — ніж, у вусах дрібний інеїк.

— Рано, — кивнув Тарас.

— Чим раніше, тим ясніше видно сліди, поки сонце не підсушило землю, — відгукнувся той. Поглядом ковзнув по дорозі. — До ріки — двоє. Повернулися — один.

— Наші?

— Хода не наша. Носок вузький, п’ята довга. Але й не кочовики — ті ступають інакше: вони землю не тиснуть, а лоскочуть. Ці — тиснули.

— Куди другий зник?

— Або в воду зайшов, або знявся на човен вище по течії.

Вони рушили без слова. На узвіз лягала тонка поземка, яка вчора ще не тягнулась так низько: осінь брала нову висоту. Ріка зустріла їх чорним, щільним блиском, як кована сталь. Під берегом, де очерет звисав важкими китицями, Сокол присів, торкнувся пальцями піску і підняв їх до світла: на шкірі залишилася тонка блискітка — не слюда, не пісок.

— Тертий камінь, — пробурмотів. — Якимось чортом точили ножі. Тут. Учора вночі.

— Бачив наші ножі тупими? — спитав Тарас.

— Ні. Але бачив чужі — гострими не там і не тоді, коли треба.

Тарас подивився на протилежний берег. Там, під вербою, торкався гальки човен — не наш, із вузьким підняттям на носі. Леза дощок лежали так рівно, що в очах рябіло, коли дивитися довго. Хтось або щойно відштовхнув його, або ось-ось мав відштовхнути.

— Наші його не забирали, — сказав він. — Або чужі загубили, або залишили умисно.

— Як кістка біля пастки, — кивнув Сокол. — Стати, потягти, заплутатись і влетіти під кий.

— Не чіпаймо. Позначимо місце.

Сокол витяг тоненький прутик, зав’язав на ньому вузлик білої волокнистої нитки і встромив у вологу гальку. Біла нитка у тіні очерету світилася, як риба на мілині — для своїх знак, для чужих порожнеча.

— Ось і все, — сказав він. — Підемо вище — й повернемось уже гуртом.

На зворотній дорозі вітер приніс із боку села запах свіжого житнього хліба. Піч у Гната працювала з ночі — Тарас чув її рівний подих ще від кінця вулиці. Над кузнею курився темний дим, у якому було більше життя, ніж у сонці цього ранку.

— Тепер у нас є вартові вдень, — сказав Гнат, вітаючи їх із порога, — і вартові речей. Бо дехто вже навчився брати не те, що впало, а те, що незамкнене.

— Від прибулих? — тихо.

— Не скажу так. Не звикну казати «від прибулих». Бо й ми всі — прибулі були десь колись. Але серед них є такі, у кого очі не дивляться в роботу, а в чужі руки. І серед своїх є такі самі. Не вороги, але й не основа: ніби дрібний пісок, що скрізь пролазить і скрегоче в зубах.

— Розберемося, — відказав Тарас. — Поки що важливіше інше. Біля броду — чужий човен. Тут точили ножі вночі. Сокол позначив місце. До заходу ніхто туди не сується. Розвідка піде трійками. І ще: збери старших на полудень. Буде розмова не про страх, а про порядок.

Гнат глянув пристально: у Тараса, коли той говорив про порядок, у плечах з’являвся інший кут — не гострий, але сталевий.

— Буде.

На полудень зібралися всі: старші хат, молодші десятники, жінки, що вели облік зерна і сушені припаси, навіть діти притислися до стін, щоб чути, хоч і не розуміти всього. Серед прибулих — той самий чоловік із шрамами на обличчі, якого Тарас вів за руку з-під Поворотного хреста. Його звали Остап. Поруч — його жінка Настя і хлопчак, що дивився на світ широко й прямолінійно, як дивляться ті, хто мало спав і бачив вогонь близько.

Тарас став не на поміст, а на землю — так, щоб бути на рівні з усіма.

— Я скажу коротко, — почав він. — Ми не князівство. Ми — Основа. Це не слово для прикраси. Воно про те, що тримає і не дає розсипатися. Після віча ми робили те, що треба робити завжди: клали дах, копали криницю, шили рукавичку, носили воду. Сьогодні робитимемо те саме — але з розумом воюючих.

Люди мовчали уважно. На площу зайшло кілька купців із півночі — запряжені в низькі вози коні парували, на дишлі хиталися торбини з сіллю і мотуззя. Купці обережно стали збоку — чекали, коли слово звільнить місце торгу.

— Біля броду — чужий човен, — продовжив Тарас. — Під берегом точили ножі. На піску є сліди не нашої ходи. Ми не будемо ловити тінь. Але й тінь не будемо пускати в хату. Сьогодні до заходу — трійки в розвідку: Сокол веде правий берег, Юрко бере межовий яр, Остап іде зі мною вниз за течією — ти знаєш, що значить межа, і як на ній ходити.

Остап кивнув коротко, ніби це було зовсім природно — колишній «чужинець» у розвідці поруч із воєводою. Кілька старших переглянулися, але промовчали: вони вже бачили, як швидко чорне й біле міняються місцями, коли стоїш між лісом і полем.