Глава 16. Слово, що міцніше меча

   На другий день після поворотного хреста Тарас зібрав віче.
На площі перед кузнею зібрались усі. І старі, і молоді, і прибулі, і ті, хто тут з самого початку. Над ними — небо без хмар. Мов сама доля чекала на це слово.
— Ми пройшли крізь вогонь, — почав Тарас. — Ми трималися, коли нас хотіли стерти. Ми стояли, коли не мали на що спертись. Але ми є.
Голос його не гучний — але міцний, мов лезо, викуване в тиші.
— Ми не князівство, не громада під скіпетром. Ми — Основа. Залізна. І наш союз — не угода, а довіра. Ми не чекаємо, коли нам скажуть. Ми самі — ті, хто творить.
Сокол стояв осторонь. У його очах — повага. Не до сили. До правди.
— Відсьогодні ми проголошуємо не владу, а єдність. Не наказ, а рішення. Кожен, хто живе з нами, — рівний. Кожен, хто працює — наш. Кожен, хто бореться — брат.
Юрко, Ганна, Явдоха, Петро — усі, хто був у початку, ступили вперед. І схилили голови.
— Ми не потребуємо більше зброї, ніж слово. Бо слово — це те, що залишиться. І через роки, і через війни.
Люди мовчали. Але це була тиша не страху — тиша, в якій зароджується щось велике.
Тарас підняв руку. І сказав:
— Хто з нами — не буде сам. Бо тепер ми — народ. Малий. Молодий. Але справжній.
Так завершилась перша історія Залізної Основи. Не крапкою — зерном, що проросте в новому ґрунті. Бо іноді слово справді міцніше за меч.
І тоді починається нове…