Глава 12. Палаючі вежі

   Вони прийшли вночі. Не крадькома — з гуркотом, криком, вогнем. Їх було більше ніж будь-коли.
— Це не скаути, — сказав Юрко, глянувши з вежі. — Це напад.
Тарас стояв біля брами, тримаючи в руках факел. Поруч — Богдан Сокол, в латах, із мечем наголо.
— Готові? — запитав Сокол.
— Ми не фортеця. Але ми — основа.
— І цього вистачить.
Ворог ішов клином. Позаду — вози з бочками. Вогонь. Вони хотіли не взяти село — спалити.
— Градович не бажає полонених, — прошепотів Сокол.
— Тоді не залишимо йому тіні.
Тарас дав сигнал. Зашкоджені вежі зламались — і разом із ними впали на голови перших нападників. Бочки з дьогтем, приховані в ровах, загорілись. Вогонь пішов у низину.
Крики. Паніка. Дим.
Оборонці били з веж, з дахів, із-за загонів. Пастки замикались, сокири не зупинялись.
— На лівому фланзі прорив! — гукнув Гнат.
— Туди! — відповів Тарас. — Не дати їм обійти!
Сокол очолив відсіч. Уперше він ішов у бій не як найманець, а як один із своїх.
До світанку ворог залишив поле. Вежі горіли, але стояли. Люди були поранені, втомлені, але живі.
— Ми встояли, — сказав Юрко, із стрілою в плечі.
— Ми запалали, — додала Ганна. — Але не згоріли.
Тарас стояв серед попелу. Його очі блищали від вогню. Але в них не було страху.
— Вони хотіли стерти нас. А ми — стали полум’ям.
Так народилась легенда про палаючі вежі. І про людей, що стали каменем у потоці.