Залізна основа

Глава 11. Вигнання старости

Староста мовчав.
Коли Павла повісили, він не прийшов. Коли тіло поховали — не вийшов. Коли Тарас запросив його на раду — не відповів.
Сидів у хаті, наче привид. Дивився в одну точку. Не їв. Не говорив. Лише тримав у руках старий оберіг, наче той міг повернути все назад.
— Він зламався, — сказав Юрко. — Але не ми його зламали. Його зламав син.
— І мовчання, — додав Тарас.
На другий день після страти громада зібралася біля церкви. Люди говорили пошепки, але голосно думали.
— Якщо він мовчить — він не з нами.
— Якщо він не з нами — він нам небезпечний.
— Але він не зрадив. Він просто… не витримав.
Тарас вийшов на середину. Не підвищував голос. Але його слова були чутні.
— Ми не судимо за болем. Ми не караємо за горе. Але в нас війна. І в цій війні мовчання — небезпека.
— Що ти пропонуєш?
— Вигнання. Без гніву. Без кари. Просто — він має піти. І жити там, де йому спокійніше.
Староста сам прийшов у той вечір. Сам узяв торбу. Сам вийшов за ворота.
— Я не знаю, чи міг щось змінити, — сказав він Тарасу. — Але дякую, що не зробив із мене ще одного ворога.
— І не зроблю, — відповів Тарас. — Але ти вже не з нами.
Цієї ночі на порожньому місці ради з’явилось нове крісло. Без імені. Для того, хто прийде і говоритиме.
Так почалась нова влада. Не з наказу. А з відповідальності.

Valadin

Подобається

#3086 в Фентезі

У тексті є: історичне фентезі

Відредаговано: 07.08.2025

Додати до бібліотеки

Поскаржитись