Залізна основа

Глава 10. Зрада під іконою

У храмі було тихо. Занадто тихо.
Пахло воском, старим деревом і страхом. Тарас стояв перед іконою святого Георгія. У руках тримав лист — перехоплений пергамент, скручений, з печаткою.
Печатка — не княжа. Купецька. Але в ній — ім’я. І воно було знайоме.
— Це він? — спитав Юрко, стоячи в тіні.
— Він. Павло. Син старости. Ми вважали, що він поїхав шукати допомоги. А він поїхав домовлятись.
У листі — карта укріплень, розклад варт, згадка про кількість зброї. І обіцянка: «Зроблю все, як просили. Дайте моїй родині притулок у Граді».
— Чому свої зраджують? — Юрко не дивився на ікону.
— Бо думають, що сила — там, де золото. А не там, де серце.
Того ж вечора Павла знайшли. У своїй хаті, зі згорнутими речами. Не заперечував. Навіть не оборонявся.
— Я не зрадив вас, — сказав він Тарасу. — Я зберіг свою кров. А ваша — нічого не вартує. Ви всі згорите.
Суд був коротким. Рада, що вперше зібралась як влада, винесла вирок — смерть.
Під іконою, де він колись служив, Павло стояв у мотузці. Ніхто не плакав. Навіть староста не вийшов попрощатись.
Тарас не вимовив промови. Він лише сказав:
— Той, хто продає своїх, не матиме ні землі, ні дому. Лише порожнечу.
Коли мотузка стисла шию, в храмі знову стало тихо.
Наступного ранку над дверима кузні з’явились нові слова: «Довіра — важче за залізо. І міцніше, коли справжня».

Valadin

Подобається

#2809 в Фентезі

У тексті є: історичне фентезі

Відредаговано: 07.08.2025

Додати до бібліотеки

Поскаржитись