Він приїхав опівдні, в пилюці, на чорному коні. Один.
Ніхто його не чекав. Ніхто не кликав. Але його побачили ще здалеку — постать в латах, із гербом меча на плечі, і плащем, що більше скидався на прапор.
— Хто це? — запитав Юрко, піднімаючись на оборонну башту.
— Не з наших. Але не ворог, — відповів Тарас. — Хоча й не друг.
Він в’їхав у село спокійно. Без зброї в руках, але з прямим поглядом.
— Я шукаю того, хто називає себе основою, — сказав він гучно. — Моє ім’я — Богдан Сокол. Я посланець князя Столбенського.
Тарас вийшов наперед. Обличчя — спокійне. Але всередині — гнів.
— А де ж сам князь, коли ми палали?
— Князь… не вірив, що загроза така близька. Тепер він знає. Тепер послав мене.
— І що ж ти нам скажеш, пане Соколе?
— Не пан я вам. Я такий самий, як ви — тільки служу іншим. І прийшов не наказувати. Прийшов навчити.
Люди ще довго не довіряли йому. Але він не носив себе високо. Він показав, як тримати спис, як формувати лінію, як не дати себе оточити.
— Я не стану з вами, — сказав він Тарасу. — Але я передам усе, що знаю. Бо вас не зламати. Ви — основа.
— І чому ж ти це робиш?
— Бо втомився воювати за тих, хто не пам’ятає імен загиблих. А ви — пам’ятаєте.
Так у Синєборі з’явився перший лицар, що став учителем. Не над людьми — поруч із ними.