Глава 6. Залізна Основа

На світанку дзвін металу не змовкав. Тарас не спав — ледь торкнувшись грудей, де ще вчора лежала голова брата, він встав і пішов у кузню. Молоти не чекали — самі йшли в руки. Полум’я горіло вперто, мов злість.
Цього дня він не кував знаряддя. Кував символи.
— Що це буде? — спитав Петро, стоячи під навісом із сокирою в руці.
— Плита, — відповів Тарас, не зводячи очей з іскр. — Залізна.
— Надгробна?
— Основна.
Він кував не хрест і не меч. Він кував круг — тяжкий, із загартованим краєм і знаком у центрі. Там, де колись був герб князя, тепер — знак гільдії. Знак спільноти.
На плиті згодом виб'ють: «Ми — ті, хто тримає землю. І ми не падаємо».
Того ж дня на подвір’ї зібралось понад сорок людей. Більшість — мужики з мозолями й сивиною. Але були й жінки. Були юнаки. Були старі.
— Що далі, Тарасе? — запитала Явдоха. — Ми вже билися. Ми вже втрачали. Але що ми зараз?
Він підняв металеве кільце.
— Ми не військо. Ми не село. Ми — основа. Залізна. І ми не чекаємо милості. Ми самі її створимо.
— Це… як братство? — запитав Остап.
— Це як земля. Вона не питає, хто на ній ходить. Вона тримає. І ми так.
Увечері кожен, хто залишився, підійшов до плити. Долонею. Без клятви, без присяги. Просто дотик. Як до землі.
Так народилась Залізна Основа — не організація, не дружина, не секта. Просто люди, які вирішили, що не стануть на коліна.
Вночі Ганна підійшла до Тараса. Вони стояли біля кузні.
— Ти робиш з людей не воїнів. Ти робиш з них себе, — сказала вона.
— Я роблю з них те, ким вони вже були. Просто нагадав.
— І що тепер?
Тарас глянув на нічне небо, де зорі світили, як іскри в горні.
— Тепер ми — не поодинці.