Глава 5. Ніч, коли впав Степан

Ніч була безмісячна. Ліс — чорніший, ніж зазвичай. Здавалося, що навіть птахи зникли. Тиша стояла густа, як дьоготь.
— Не подобається мені це, — шепотів Юрко. — Занадто тихо.
— Вони не дурні, — відповів Тарас. — Після вчорашнього не полізуть напролом. Будуть повзти, шукати шпарину. І знайдуть, якщо ми заснемо.
Вони не спали вже другу добу. Варили трави, точили залізо, кріпили палісади. Ганна принесла відвари, Явдоха навчала, як перев’язувати рани, не відкриваючи очей.
Але втома — гірший ворог, ніж шабля.
Перший крик пролунав із південного краю.
— Ліс! Ідуть з лісу!
Не зі сходу, не з очерету. Звідти, де була найменша охорона. Звідти, де мав чергувати Степан.
Тарас метнувся, як підстрелений. Біг через двори, перескакуючи через паркани. Серце билося, як ковальський молот.
На краю — дим, іскри, крики. Вороги — з десяток, можливо більше — вже в селі. Горить комора, горить солома. Плачуть діти.
І посеред цього — Степан. Один. Спис у руках, обличчя закривавлене, але він стоїть. Як камінь. Як брат.
— Назад! — гукнув Тарас.
Степан обернувся. Усміхнувся.
І в ту ж мить спис пробив йому груди.
Тарас не пам’ятає, як дістався до нього. Не пам’ятає, як заревів, як відрубав руку ворогові, як бив до тих пір, поки лезо не затупилось.
Його стримали двоє.
— Він… ще дихає… — прошепотів Гнат.
Тарас опустився на коліна.
— Степане…
— Я… тримав… — видихнув той.
— Ти — молодець. Тримав, брате.
Степан більше нічого не сказав.
Коли напад було відбито, коли вороги відступили, залишивши кількох поранених і ще більше тіл, Тарас сидів біля кузні з тілом брата на руках.
Навколо — ніч. Запах крові. І тиша.
— Ти ж хотів вчитись кувати… — прошепотів він.
— Я тебе навчу. Але вже іншим вогнем.
На ранок в Синєборі стояла нова могила. Могила з грубим каменем і залізною плитою, на якій Тарас власноруч вибив: «Хто впаде — не дарма».
І вперше він не плакав.
Бо знав: з цієї ночі їхня боротьба — не лише за життя. Вона — за пам’ять. За право стояти. І не схилятися.