Глава 4. Пастка в очереті

   Вітер з болота ніс запах гнилі й озера. Десь крякала качка. Тиша стояла така, що навіть стара очеретина зламалась із тріском — і здригнулися всі.

   — Вони підуть цим шляхом, — шепотів Юрко. — Завжди йдуть. Тут найшвидше. Але тепер — найгірше.

   — І добре, — відповів Тарас. — Нехай дізнаються.

   Очерет був високий, густий, по коліна в мулі. Юрко й ще троє хлопців кілька днів копали пастки — ями, замасковані гіллям, поставили кілька натягнутих петель із кореня, а глибше — кілки, заточені, мов зуби вовка.

   Це не було лицарство. Але й не було вибору.

   Наступного ранку перші вороги з’явились, як з туману. Кілька вершників, із чужими кольорами, недбало, ніби йшли по здобич.

   — Не гурт, а скаути, — прошепотів Юрко. — Їхні очі.

   — Якщо ми не зламаємо їм зуби зараз — потім буде кривавіше, — сказав Тарас. — Готуйсь.

   Сигналом було клацання кістки — гілку навмисне зламав хлопець зліва. Один із вершників нахилився — і разом з конем провалився в яму. Ревіння, крик. Інші шарахнулися. Один потрапив у петлю й повис, верещачи. Решта кинулась назад — але їх зустріли стріли.

   Юрко вцілив у того, що скакав першим. Демко добив пораненого.

   Двоє втекли.

  — Могли б усіх… — буркнув Гнат.

   — А тепер ті двоє скажуть: тут не пастухи — тут вовки, — відповів Тарас.

   Коли все скінчилось, вони мовчки стояли над тілом загарбника. Його спис ще був теплий. На грудях — нашивка із хрестом у золоті.

   — Це не степовик, — промовив один хлопець. — Це дружинник…

   — Дружинник якогось князя, — підтвердив Юрко.

   — Нашого?

   — Чи чужого.

   Тарас нахилився і зірвав нашивку.

   — У нас тепер свої кольори. Хто б це не був — сюди він більше не прийде.

   Увечері Синєбор сидів біля вогнищ. Кожен мовчки точив зброю, плестив пастки, сушив рибу. Але очі вже не були сповнені страху.

   — Сьогодні ми не вмерли, — сказав хтось.

   — Сьогодні ми вбили, — відповів інший.

   Тарас не спав тієї ночі. Дивився в темряву, де поміж очерету ще ховалась кров.

   Він знав — завтра буде гірше.

   Але вперше за ці дні він не боявся.