Вітер з болота ніс запах гнилі й озера. Десь крякала качка. Тиша стояла така, що навіть стара очеретина зламалась із тріском — і здригнулися всі.
— Вони підуть цим шляхом, — шепотів Юрко. — Завжди йдуть. Тут найшвидше. Але тепер — найгірше.
— І добре, — відповів Тарас. — Нехай дізнаються.
Очерет був високий, густий, по коліна в мулі. Юрко й ще троє хлопців кілька днів копали пастки — ями, замасковані гіллям, поставили кілька натягнутих петель із кореня, а глибше — кілки, заточені, мов зуби вовка.
Це не було лицарство. Але й не було вибору.
Наступного ранку перші вороги з’явились, як з туману. Кілька вершників, із чужими кольорами, недбало, ніби йшли по здобич.
— Не гурт, а скаути, — прошепотів Юрко. — Їхні очі.
— Якщо ми не зламаємо їм зуби зараз — потім буде кривавіше, — сказав Тарас. — Готуйсь.
Сигналом було клацання кістки — гілку навмисне зламав хлопець зліва. Один із вершників нахилився — і разом з конем провалився в яму. Ревіння, крик. Інші шарахнулися. Один потрапив у петлю й повис, верещачи. Решта кинулась назад — але їх зустріли стріли.
Юрко вцілив у того, що скакав першим. Демко добив пораненого.
Двоє втекли.
— Могли б усіх… — буркнув Гнат.
— А тепер ті двоє скажуть: тут не пастухи — тут вовки, — відповів Тарас.
Коли все скінчилось, вони мовчки стояли над тілом загарбника. Його спис ще був теплий. На грудях — нашивка із хрестом у золоті.
— Це не степовик, — промовив один хлопець. — Це дружинник…
— Дружинник якогось князя, — підтвердив Юрко.
— Нашого?
— Чи чужого.
Тарас нахилився і зірвав нашивку.
— У нас тепер свої кольори. Хто б це не був — сюди він більше не прийде.
Увечері Синєбор сидів біля вогнищ. Кожен мовчки точив зброю, плестив пастки, сушив рибу. Але очі вже не були сповнені страху.
— Сьогодні ми не вмерли, — сказав хтось.
— Сьогодні ми вбили, — відповів інший.
Тарас не спав тієї ночі. Дивився в темряву, де поміж очерету ще ховалась кров.
Він знав — завтра буде гірше.
Але вперше за ці дні він не боявся.