Коли людина ламає ніж — вона кує новий. Коли ламається віра — її вже не відновиш. Її треба заново побудувати. Як фортецю.
На третій день не прийшов ніхто з княжих. І це вже стало не чуткою — а вироком.
Ще вранці селяни чекали. Дивились у схід, там, де мав з’явитися загін — бодай кілька вершників зі стягом, бодай один посланець із радою. Але прийшла тільки хмара. Іще чорніша, ніж учора.
Тарас мовчав. Він знову стояв біля горна. Уже не розпалював — сьогодні ковальня не працювала. Сьогодні була рада.
— То що? Самі будемо князями? — гукнув хтось у натовпі.
— Краще вже самі, ніж під тими, кому ми не потрібні, — відповів Демко. — Три дні! Три! І нічого!
— Вони не прийдуть, — сказав Тарас. — У них є свої турботи. І наш край — на їхній мапі останній. Якщо взагалі є.
— Але закон? Земля? Присяга?
— А ми їм — хто? Люди? Чи подушне м’ясо?
Тиша. Потім обурення. Потім крик. Дехто хотів збиратись і йти до столиці — «вибити правду». Дехто вимагав просити сусіднього князя — хоч щось. Але хтось гукнув:
— Це ж Градович! Це через нього все!
— Він же князь... — озвався хтось боязко.
— Він — вовк! І його вовки вже біля нашого лісу!
Після того зібрання люди розійшлись з різними думками, але з єдиним поглядом — на Тараса. Він нічого не обіцяв. Не вигукував гасел. Просто сказав:
— Якщо не буде кому нами керувати — ми керуватимемо самі.
Він не хотів влади. Але всі погляди збирались до нього — як вогонь до дров.
Ввечері до нього прийшла Ганна.
— У тебе погляд, як у тих, що повернулись з війни, — сказала вона.
— Я туди ще не ходив.
— Але ти вже в ній.
Вона поклала руку на його плече. І в той момент Тарас відчув: найбільше боїться не смерті. А того, що зрадить себе.
Наступного ранку на центральному подвір’ї зібралися всі. Не як громада, не як підлеглі. Як рівні. І вперше за довгий час — без огляду на князя.
— Сьогодні ми вирішуємо самі, — сказав Тарас. — Хто хоче — може піти. Але той, хто залишиться, буде частиною нового. Без гербів. Без печатей. Але з честю.
І люди залишились.